Історія Товариства Лева
Упорядкував Валентин Стецюк
Передісторія
Меню сайту

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 10

Статистика

Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0

Форма входу

Друзі сайту

Інші друзі (рос.)

Статистика

Альтернативна лінгвістика

Цікавинки Дністра
  • Експедиція "Дністер-88"
  • Екологія Дністра та Дністровської долини
  • Печерний храм в селі Стінка
  • Природа Дністровського краю
  • Коропець
  • Замок Чарторийських
  • Червоногород

  • Приветствую Вас, Гість · RSS 19.11.2017, 13:19

    Передісторія


                Завдяки загальному оновленню радянського суспільства, спричиненого перебудовою, і виникло Товариство Лева, визріваючи як ідея в головах найбільш активної львівської молоді в процесі самооргаці при впорядкуванні громадських місць і культурно-історичних памяток Львова, для чого використовувались традиційні радянські суботники. Проте, що спочатку не йшлося про жодну організацію, навіть неформальну, свідчать спогади його найстаріших учасників. Просто було бажання щось робити на користь рідного міста, хоча в закамарках душ жевріла надія на можливість прислужится і цілій Україні, використовуючи, наскільки це можливо, обставини, які склалися після проголошеної партією перебудови.

               Згадує Юрко Волощак:
    Були часи формування, народження, офіційного заснування і виходу на люди львівського Товариства Лева. З самого початку воно справді було чистим, безкорисливим і романтично львівським, якою й має бути юність. На той час я був найстаршим з-поміж усіх, бо мав вже аж тридцять років і був начальником бюро естетики ряснянського комплексу заводу „Електрон”... А почалося все з того, що моя приятелька, студентка поліграфічного інституту Леся Масловська прийшла в гості до молодої поетки Марії Шунь, де був і я, і можливо Гриць Козій і сказала, що треба щось робити, бо вандали руйнують наш Львів, і ми не можемо на це спокійно дивитися, й показала нам статтю у „Дзвоні” (тоді ще „Жовтні”) „Мародери з Личакова”, де розповідалося про акти вандалізму і руйнування за кілька днів 12 пам’ятників саме українським діячам культури, науки і мистецтва, зокрема археологу Ізидору Шараневичу, архітектору Івану Левинському, Олені Кульчицькій та іншим. Ми просто прийшли на цвинтар і почали їх відновлювати. Працювали кожної суботи. В цьому не було якоїсь нашої особливої заслуги, навпаки, ми були просто нормальними молодими людьми, такими, як мають бути діти своєї землі, такими, як є більшість польської молоді, котра добровільними загонами з Польщі змогла, правда з допомогою рівно ж патріотичної фірми „Енергополь” досконало відновити пантеон польських вояків на Личакові, т.зв „Цмєнтаж орльонт”.
               Отже на початку у квітні зібралося нас близько десяти, щоразу було більше, одні приводили інших, і це був порив їх сердець. З тих що були з самого початку пригадую Лесю Масловську, Григорія Козія, Юрка Лукомського, Прокопія Кесарійського, Василя Качмара, Ігора Копчика, Оленку Гижу, Мар”яну Гибу. Першими прийшли і приєдналися переважно дівчата Зайченко, Мирченко, Галя Витвицька. Дівчата привели хлопців, але прізвищ їх не пам”ятаю. Атмосфера була демократична приходили і відходили коли хотіли. Але переважно, попрацювавши, не хотіли розходитися, йшли до когось на каву. Потім вирішили зустрічатися спеціально просто для спілкування ще й в неділю. Підходили до нас на цвинтар молоді люди з жидівської громади, пропонували, що вони трошки попрацюють з нами, але щоби ми потім пішли до них на московську відновлювати синагогу. Я керував тоді роботами на Личакові, і тоді відмовився, аби не розпорошувати сили. Надто багато було роботи. Десь в липні прийшов Орест Шейка інструктор міському комсомолу. Тоді була така тенденція, по можливості очолювати неформальні молодіжні рухи від комсомолу. Думаю, що його, як і Тараса Стецьківа нам прислали, але він беручкий хлопець щиро віддався справі.

               Звичайно, в умоваї тоталітарної держави будь-яку ініціативу, не санкціоновану «зверху», втілити в життя було неможливо. Кожну ідею треба доводити до широких мас, щоб серед них знайшлися ентузіасти, які б могли цю ідею підтримати. На щастя, у львівських друкованих періодичних виданнях працювали люди, яким теж боліла душа за долю міста і країни. Отож, в них почали з’являтися публікації про незадовільний стан архітектурних пам’яток і про необхідність збереження культурно-історичної спадщини міста. Очевидно, в різній формі обговорювалося питання про необхідність братися за благоустрій міста власними руками. Достеменно лишень відомо, що в якийсь час керівник відділу міському комсомолу зі спортивно-масової роботи Орест Шейка та кореспондент газети "Ленінська молодь" Богдан Волошин від імені міському комсомолу і Товариства охорони пам'яток історії та культури за згодою його відповідального секретаря Людмили Безпалько опублікували звернення до громадян Львова з проханням взяти участь в планованому заході з упорядкування окремих ділянок міста. Планувалося працювати в трьох місцях: в Стрийському парку, на площі Ринок і на Личаківському цвинтарі. Отож, на цей заклик відгукнулася головно молоді люди, які здебільшого були навіть між собою незнайомі. Судячи з усього, спочатку благоустроєм міста займалося кілька різних груп молоді.


    Орест Шейка. 1987 рік.
    Автор фото невідомий.


               Згадує Андрій Квятковський:
    Передісторія ТЛ почалася у січні 1987 року, коли в газеті “Ленінська молодь” (з 1990 р. “Молода Галичина”) з’явилося звернення до львів’ян із закликом взяти добровільну участь у відновленні пам’яток архітектури. На той час такі волонтерські акції вже відбувалися в Москві, Ленінграді, Ризі та деяких інших містах СРСР. Під зверненням стояли підписи двох організацій – Львівського міському ЛКСМУ та Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Від міському комсомолу акцію курував заввідділу спортивно-масової роботи Орест Шейка, від УТОПІК – секретар Львівської міської організації Товариства Людмила Беспалько.
               Я негайно зателефонував на вказаний номер. Це був телефон Л.Беспалько. Згодом вона сказала, що я був перший, хто зголосився. А тоді п. Людмила повідомила, що коли назбирається достатньо людей, нам дадуть знати, що робити. Так і сталося. Якоїсь суботи в квітні чи березні 1987 року волонтерів зібрали на подвір’ї колишнього монастиря бернардинів (тепер Центральний державний історичний архів України у м. Львові) і сказали, що є декілька об’єктів для докладання наших зусиль: площа Ринок, Стрийський парк і Личаківський цвинтар. Більшість (в т. ч. і я) вибрали Личаків. Того ж дня ми вже впорядковували занедбане кладовище. З людей, які були тоді на Личакові, ніхто потім не брав участі у діяльності Т-ва Лева, за винятком журналіста багатотиражної газети Львівського з-ду телеграфної апаратури Миколи Закалюжного (тепер працює в Києві, на Радіо “Свобода”). Серед решти людей більшість складали працівники та слухачі курсів гідів-перекладачів бюро молодіжного туризму “Супутник” (була така структура при ВЛКСМ) на чолі з Володимиром Задоровським (на жаль, уже покійним).
               Після того я поїхав зі Львова у відпустку, через що пропустив 2-3 суботи. Повернувшись і знову прийшовши в суботу зранку на Личаківський цвинтар (це був травень чи червень), зустрів там зовсім інших людей. Зараз пригадую Мар’яну Гибу, Олену й Орисю Тимчишин, Богдану Ковпак, Людмилу Майбороду, Анатолія Меркешина. З часом приєдналися Дарка Ткач, Мирослав Решетило, Ігор Добко, Андрій Гречило, Орест і Роман Дзюбан, Андрій Пенцак. А за старшого того дня був хлопець у спортивних штанах, якого всі називали Орест. Це був Орест Шейка. Хоч його й призначили в міськомі комсомолу завідувати спортивно-масовою роботою, він спортом зовсім не цікавився, й організаційна робота з фанатами “Карпат”, як він нам розповідав, його більше обтяжувала, ніж давала задоволення. Він мав гуманітарні нахили, більше цікавився питаннями відродження культури, екології, народних традицій тощо. Через рік чи півтора Орест навіть “пробив” створення в міськомі ЛКСМУ “відділу екологічного виховання молоді”, який і очолив (а свій колишній відділ віддав інструктору відділу, “афганцю” Юрію Сорочику, що згодом став народним депутатом СРСР). Орест казав, що це був єдиний такий відділ в комсомольских органах цілого Радянського Союзу.
               Так ми працювали по суботах на впорядкуванні Личакова (на інших об’єктах ця діяльність не знайшла свого продовження). Як з’ясувалося, паралельно з нашою групою на відновленні Личакова працювала ще більш неформальна група молодої інтелігенції (Юрко Волощак, Леся Масловська, Юрій Лукомський, Юрій Хромей, Тарас і Петро Дідули тощо), яка не хотіла “зв’язуватися з комсомолом”. Спочатку ми працювали окремо, але поступово обидві групи зблизилися (бо робили одну справу) й об’єдналися в одну.

               Більш чітко проглядається процесс формування товариства однодумців від 4-го червня 1987 року, коли з ініціативи міському комсомолу було призначений черговий субботник. До Стрийського парку прийшло двоє людей (один з них Орест Шейка). До них приєднався також представник тресту зеленого господарства, і вони втрьох викопали велику канаву. На площу Ринок з’явилося троє - Мар’яна Гиба, Орися Тимчишин і Богданка Колпак. На Личаківський цвинтар людей прийшло найбільше, це були члени Товариства охорони пам’яток, клубу молодих вчених, літературної групи "Дзеркало" - група однодумців, котрі, можливо, навіть і не знали про якесь звернення. Але якби не ці люди, то ідея благоустрою міста силами громадян напевно би померла і ніякого Товариства Лева не повстало. Отже треба віддати цим людям належну подяку. Залишається неясним, чи ці люди просто прийшли впорядковувати могили, чи саме могили забутих українськиї діячів культури, науки, політиків. Так чи інакше, але вони першою серед інших впорядкували могилу Івана Левинського, відомого архітектора, будівничого та громадського діяча. Коли відтерли епітафію, то виявилося, що він помер 6-го липня і тому було вирішено прийти на цвинтар ще раз через два дні. В цей же понеділок всі учасники акції зустрілися в Товаристві охорони пам'яток на площі Ринок. Тут зустрілисі давні знайомі Орест Шейка, Василь Качмар і Остап Патик, котрі колись разом навчалися в художній школі. Вирішили і далі працювати на Личаківському цвинтарі. З цього все і почалося. Відтоді впорядкування забутих могил визначних українських діячів, знаменитих львів'ян стали регулярним по середах і суботах і збирали не тільки молодих, але і людей старшого віку. Наприклад, в той же час на Личаківському цвинтарі окремо працювала группа старшої інтелігенції, очолювану відомим диссидентом Ігорем Калинцем, в яку входили Роман Фіголь і Валентин Стецюк і дехто ще. Серед іншого, ця группа знайшла по цвитрарних документах і впорядкувала могилу на той час вже призабутого письменника Осипа Турянського, автора психологічної повісті-поеми «Поза межами болю», сповненої трагізму переживань часів першої світової війни. В подальшому контроль за станом цього поховання взяло на себе Товариство Лева.
               Заохочені «перестройкою», найбільш активні люди в різних республіках Радянського Союзу, найбільше в Прибалтиці, почали створювати культурологічні, екологічні, навіть напів-політичні неформальні організації. Ставлення до них з боку влади і засобів масовї інформації було різним в центрі і на місцях. Якщо в Москві преса вела перед в демократичному процесі і вітала таку ініціативу, то в тематиці київських ґазет і журналів довго не спостерігалося жодних перемін. Все було як завжди пристойно, тобто вірнопіддано партії і комуністичній ідеї. Це обурювало, але одночасно було і певною пересторогою – різко виступати ще зарано. Аж ось на початку літа 1987 р. в ґазеті „Культура і життя” з’являється стаття Олександра Підсухи, в якій йшлося про таке поширене явище українського життя як манкуртсво. Це був певний сигнал, після якого у Львові активізували свою діяльність Ірина та Ігор Калинці, Богдан Горинь, Михайло Осадчий. Почалися пошуки методів політичної боротьби. Прихильники радикальних методів відновили діяльність Української Гельсинської групи, яку пізніше перейменували в Українську Гельсинську спілку, яка виступила свою першу декларацією, щоправда, непомічену в широких колах. У липні 1987 р. повернувся з увязнення Михайло Горинь і долучився до групи в складі В'ячеславf Чорновола, Василя Барладяну, Івана Геля, яка в наступному місяці відновиза видання "Українського вісника". Менш радикальні діячі, такі як Євген Сверстюк, Сергій Набока, Ольга Матусевич, Лариса Лохвицька в той же час організували в Києві “Український культурологічний клуб”.
               Одночасно саморганізовувалась львівська молодь і нерідко без особливої «високої» мети. Стихійно утворювалися неформальні колективи в середовищі учнівської і студентської молоді лише з бажання проявити свою творчу індивідуальність не тільки в громадській роботі, але і в театрі, народному мистецтві, розважально-кнцертній діяльності, науці, організації нових спортивних товариств тощо. Багато таких груп не мали продовдення, згасали або вливалися в офіційні організації, деякі привели до утворення нових товариств, клубів, а деякі самі або їхні члени приєднувалися до Товариства Лева. Зокрема активні члени Товариства Ігор Марков і Тарас Стецьків прийшли з молодіжного політичного гуртка, ядро якого ніби сформувалося ще під час прощання Володимиром Івасюком.

               Згадує Марта Шевченко:
               Власне, говорити „від себе” не дуже й можу. Це був вік, коли вирізнитись хоч і кортіло, та якось ніяково було, тому трималися при купочці. Але ж індивідуальність напирала, артистки як-не-як! Зробились ансамблем, тобто „гýртом”, як тоді стало модно казати. Назвались „Джершин” і заспівали. Тобто співати ми й раніше: в школі, звісно, і на канікулах, у присілку Гребенова, що звався Джершин, звідси й назва. Мороки з тим топонімом було немало: хрестили нас і „Джеремші”, і „Джершень” і навіть „Шершень”, дехто просто в очі питав, що за назва дурацька., проте ми не відступились, бо дуже нам був той Джершин дорогим. Отже, були „ми”: Рома Гаврилюк, Оксана Крушельницька, Зоряна Сондей, Галька Цайтц, Ярка Якуб”як і Марта Шевченко, – діжечка духмяного тіста. І ось у цій діжі почались бродильні процеси, тісто полізло через край. Першою виткнулась Ярка. Вбралась по-городенківськи і такою ось квіткою прийшла в кінотеатр „Київ” на показ фільму „Тіні забутих предків”. Ми десь там збоку тулились, а вона сяяла. На це сяйво надлетів Влодко Кривдик з театру МЕТА. Обдивився, зрозумів, що треба брати гуртом, і ми опинились в театральній трупі. Щось співали потихеньку, а в основному мерзли в приміщенні клубу-костелу. Аж тут долинула чутка про якесь Товариство Лева, про старих майстрів, якусь димлену кераміку... О! Глечики?! Це ж наше! Світ тоді був увесь з народних пісень і всього натурального. … І сталось історичне : Гавареччина-88.
               Що найкраще пам”ятає жінка? Так, у що вона була вбрана. Лютий мороз. Чоботи фабрики „Прогрес”. Якась свитина і плахтина. На голові фустка з „люрексом” з колекції моєї тітки. Таких писаних хусток у неї назбиралося чимало: американський вуйцьо, мабуть, гадав, що це саме та річ, якої найбільше потребувала поневолена радянська жінка, і з кожною „пачкою” незмінно прибувала хустка. Отже, вбрані у „щось українське”. Співали теж „щось українське”, з репертуару Шевченківського вечора. Сподіваюсь, ніхто того на аудіо плівку не зафіксував. В цьому місці хочу висловити сердечну подяку Назару Новосаду.. Коли ми стояли під отим ешафотом, що звався сценою, і намагались якось злагодити наші промерзлі й перелякані голоси, він саме пробігав повз і запропонував підіграти. Чи, може, то Тихан його загітував?.. Тихан тоді жваво нами опікувався і це могла бути його ідея. Тож коли ми полізли хиткими східцями на ту „сцену”, вже не так було страшно. Страшно це все звучало. Від повного провалу нас врятував сліпий патріотизм і глухе національне зворушення публіки. Ну, і наша сліпуча врода, звісно. Іспит „Гавареччиною” ми пройшли, в Товариство нас прийняли, і закрутився калейдоскоп.
               Нормальна „артистична” натура сприймає світ як декорацію. Як нам пощастило з декораціями!! Мимохіть ми долучились до історичного процесу! Тепер можна, як то прийнято в культурних людей, навіть спогади написати. А які персонажі були серед тих декорацій, - згадувати і не перезгадувати: і принц Олько Музика, і козак Гриць Козій, і небезпечний батяр Юрко Волощак, і стихійний Тарас Дідула, і святий Петро, його брат, і тиран-нерон Мирослав Тихан... А похмурий Захарчишин! А меткий Шейка! А фактурний Радул! Та кого не візьми – Постать! А ще були богині: - „перша жниця” Ярка Ковалиха, Оксана, що ми її називали Грушечка, бо була „грушечкою” на гаївках, Ярина Брилинська, - богині натуральні! Проте, кого чи що б не згадувала, фоном іде пісня, бо моє Товариство Лева – це пісня.

    Copyright MyCorp © 2017
    Конструктор сайтів - uCoz