Історія Товариства Лева
Упорядкував Валентин Стецюк
Товариство втрачає ініціативу
Меню сайту

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 10

Статистика

Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0

Форма входу

Друзі сайту

Інші друзі (рос.)

Статистика

Альтернативна лінгвістика

Цікавинки Дністра
  • Експедиція "Дністер-88"
  • Екологія Дністра та Дністровської долини
  • Печерний храм в селі Стінка
  • Природа Дністровського краю
  • Коропець
  • Замок Чарторийських
  • Червоногород

  • Приветствую Вас, Гість · RSS 19.11.2017, 13:11

    Товариство втрачає ініціативу



               У своїх зусиллях відродити духовність мешканців Львова Товариства не замикалося на національних питаннях і підтримувало контакти з Рухом російськомовних співгромадян, Товариством польської культури та іншими новоутвореними організаціями національних меншин. Зокрема усі разом відзначали 190-ту річницю з дня народщення великого російського поета А. Пушкіна, в разі необхідності керівництву росіськомовного руху надавалася можливість публікуватися на сторінках Вісника Товариства «Поступ». Однак найтіснішими були все-таки звязки з українськими культурницькими організаціями і творчими колективами. Багато акцій проводилося спільними зуиллями, особливо це стосується традиційних народних свят. Так на купальських святах спільними зусиллями самодіяльного театру «Мета» чи хору Університету ім Франка «Череморш» чи ще з кимось представлялися містичні дійства з персонажами давньослов’янської та української міфології навколо великого вогнища в оточенні рукотворних демонічних істот. Звичайно не бракувало хорових співів та типових купальських забав, таких як стрибки через багаття або гойдалки. Кілька разів на купальських святах або давався старт експедиції «Дністер» або відкривалася її водна частина. У 1989 році перше таке відкриття відбулося в місці злиття Дністра і Стрия і кілька років воно стало традиційним для проведення цих свят. Цікаво, що на ці поганські святкування Церква закривала очі. Вона мала інші проблеми.
               Свого часу у намаганнях протистояти русифікації української церкви досить багато національно свідомих галичан, народжених у греко-католицтві, присятили своє життя душпастирській роботі, прийнявши священичий сан Російської православної церкви по закінченні або по навчанні духовних учбових закладів у Росії. Серед них були Василь Боднарчук (пізніший першоієрарх УАПЦ), Василь Романюк (майбутній патріарх УПЦ КП), Володимир Ярема (Патріарх УАПЦ з 1993 р) та багато інших. Намагачись вивести українську церкву з підпорядкування Москві, вони почали рух за легалізацію УАПЦ. Одночасно таку саму спробу робила Греко-католицька церква. У цих намаганнях не обійшлося без внутрішньої боротьби, але тут не місце вдаватися в її деталі. Важливо, що ці духовні особи мали певний вплив на діяльність Товариства Лева. Вертепи Товариства оче приходили колядувати до хати Володимира Яреми і отримували за цеблагословіння і щедру винагороду. Отце Василь, багатолітній політв’язень з 1944 р. і член Гельсінської спілки з 1976 р., мав вплив на діяльність Товариства опосередковано, маючи тісні контакти з його членами старшого віку.


               Отець Василь (ліворуч) разом з подружям Калинців і Валентином Стецюком на відкритті виставки фотохудожника Ярослава Коваля. 1989 р.
    Автор фото невідомий.

               На другий рік свого існування експедиція "Дністер" йшла під національними прапорами і більш сміливо, ніж в попередньому році проводила агітаційно-пропагандиську роботу, тим більше, коли бачила відгук в серцях людей. Часто навіть діти, побачивши з берега синьо-жовту “фану” на катамарані, сміливо гукали “Слава Україні!”, на що із задоволенням чули відповідь: “Героям слава!” Особливий вираз патріотичного підйому проявили мешканці села Німшин. Коли перший катамаран випадково зупинився біля села, вістка про “чайку” з синьо-жовним прапором моментально облетіла все село, і його населення збіглося на берег. Коли зібралися всі катамарани, на березі виник стихійний мітинг. Люди були надзвичайно схвильовані, багато жінок плакало. Дехто розповідав про участь селян в ОУН і УПА, про знущання і провокації енкаведистів. Усіх охопило відчуття, що настали нові часи, і незалежність України - то справа вже недалекого майбутнього. Експедиція не мала зупинятися в Німшині, але люди не хотіли її відпускати, несли молоко, яйця, овочі, навіть дрова, аби вона тільки залишилися надовше. Щоб не образити людей експедиція на день затрималася в селі.
               Цей похід мав широкий резонанс в Придністров’ї, але завдяки повідомленню радіо „Свобода“ став відомий в цілій Україні. Спочатку місцеві влади не знали, як себе поводити з експедицією, бо вона в минулому році мала офіційний статус і підтримувалася ЦК ЛКСМУ. В Галичі, наприклад, голова міської ради, користуючись своєю владою, просто заборонив експедиції зупинятися в місті. Однак пізніше в газеті „Радянська Україна“ було надруковане роз’яснення, що законом заборонено піднімати на будь-яких плавзасобах прапори і вимпели „невстановленого зразку“. Ця стаття в газеті стала формальною підставою для вилучення прапорів експедиції прокуратарою міста Заліщик за допомогою міліції і, очевидно, місцевого КДБ.

               Згадує Валентин Стецюк:
                Ми прибули у Заліщики досить пізно, коли вже почало сутеніти, і про наше прибуття мало би хто мав знати. Однак радіо “Свобода” вже передало, що Дністром рухається флотилія під синьо-жовтими прапорами і веде по селах агітацію на незалежну Україну. І в Заліщиках нам готувалася зустріч.
                Після вечері я майже одразу пішов відпочивати у свій намет. Коли я вже почав засинати, мене розбудили і повідомили про прибуття на берег якихось підозрілих автомашин. Я нехотячи виліз із намета і пішов до катамаранів, де вже зібрався весь актив експедиції. Ми вглядалися в темряву і бачили два-три легковики, довкола яких стояли люди. Мені стало тривожно, хоча ще мав надію, що ці люди не мають до нас відношення, бо ніхто до нас не підходив. Але мої надії розвіялися, коли прибуло ще кілька машин. Усі вони зупинялися і гасили світло. Ми передчували щось недобре, але в нашому становищі нам не лишалося нічого іншого, як чекати на подільший розвиток подій. Ми стояли невеликою купкою і стиха перекидалися між собою короткими фразами. Коли останній легковик прошурхотів по гальці просто до нас, решта автомашин ввімкнула фари, як засліпили нам очі. З прибулого авта вийшов якийсь черевань і спитав:
                - Хто тут старший?
                Я виступив уперед: - Я.
                - Ви порушуєте чинне законодавство!
                - Яким чином?
                Черевань тицьнув мені якусь газету, здається “Радянська Україна” і наказав щось там в ній прочитати. Я навмисне довго читав вказану мені статтю, одночасно міркуючи про те, що ж робити в цій ситуації. В статті йшлося про те, що останнім часом по річках України почали плавати човни під всякими незареєстрованими прапорами, що заборонено законом, тому власники човнів перше ніж підняти якісь свої прапори мають їх десь там зареєструвати. Ясно було, що йшлося про нашу експедицію. Газета не документ і ніяких посилань на статтю якогось кодексу в ній не було, тому в принципі можна було ще сперечатися. Але я вже бачив довкола нас здорованів у міліцейській формі і було ясно, що влада налаштована дуже рішучо і затримає експедицію в разі нашої непокори. Треба було вибирати - або зняти прапори і продовжувати нашу агітаційну роботу, або припинити експедицію і наразитися для неприємності для її активних учасників. Я прийняв рішення і сказав:
                - Мусимо підкоритися закону, - і передав іншим подивитися газету .
                Усі схилилися над нею, а я побачив, що начальство полегшено зітхнуло. Ніхто з наших не сперечався, але прапори знімати ніхто не хотів. Я сказав міліціонерам, щоб йшли знімати самі. Ті відмовилися теж, посилаючись на небезпеку поламати ноги серед безладдя речей, які були на катамаранах. В решті-решт ми попросили познімати прапори наших наймолодших учасників, майже дітей.
                Один з міліціянтів склав акт про вилучення у експедиції “Дністер” п’яти синьо-жовтих прапорів і трьох зелених (екологічних) вимпелів, які обізвав флагштоками, бо хлопчиська питали, чи знимати прапори разом із флагштоками. Ми думали, що на цьому все закінчиться, але помилилися. Всіх, хто на думку начальства мав відношення до керівництва експедиції, попросили сісти до авт і повезли у міську прокуратуру. Там до третьої години ночі нас по черзі допитували, потім пропонували протоколи допиту на підпис. Ці підписи мали для цих людей якесь велике значення, бо коли Славко Фішер відмовився підписувати, його дуже довго умовляли це зробити. Було видно, що усім керує не прокурор, а загадкові люди у цивільному, про приналежність яких до певної організації ми могли тільки здогадуватися. Нас відпустили над ранок і ми пішки тьопали через усе місто у табір, де нас у тривозі чекали наші друзі.

               Через кілька днів Товариство прислало нові прапори, і вони знову були підняті на щоглах катамаранів. В подальшому русі на тернопільському березі Дністра експедиція зупинятися вже не могли, бо всюди на можливих місцях стоянок її чекали міліціанти і чемно просили плисти на іншу дільницю або приставати до чернівецького берега. Якось так сталося, що чернівецькі влади не чинили експедиції жодних перешкод і якби вона в Заліщиках пристала на протилежному березі, то могла б кілька днів стояти з піднятими прапорами на виду усього міста, бо була б недосяжною до залищицьких «служителів порядку».
               Однак ставлення населення до національного прапрору було різним по різні боки Збруча. Якщо галичани вітали його з радістю і захопленням, то на Буковині і Хмельниччині ставлення до нього було обережним, хоча і не відверто ворожим. Незадоволення місцеве населення виявляло лише тоді, коли учасники експедиції у своїй агітації поводили себе повчально, не вникаючи в місцеві особливості життя, лише вигукували щось подібне до «Піднімайте синьо-жовту фану!», ніби цим вирішувалися усі насущні проблеми. Вже тоді ставало ясним, що агітаційна робота з різних регіонах України повинна мати свої особливості з залежності від культурно-історчного досвіду і ментальності місцевого населення.
               Між тим, у Львові пробовжувалася запекла боротьба за місце встановлення пам’ятника Тараса Шевченка. Влади вперто не хотіли давати для нього місце десь у центрі міста, тим часом люди хотіли його мати тільки в центрі. Соціологічна група Товариства Лева проводила опитування громадської думки щодо цього питання. Переважна більшість висловлювалася за тодішній проспект Леніна. Тут невдовзі серед квітів був встановлений великий камінь, на котрому було викарбувано: “Тут буде стояти пам’ятник Тараса Шевченка”, місце довкола котрого скоро перетворилося на своєрідний „Гайд-парк“, відомий серед львів’ян як „клюмба“.
               8-10 вересня в актовому залі Київського політехнічного інституту відбувся установчий з’їзд НРУ. На з’їзді була присутня група членів ТЛ. Говорячи словами О. Покальчука це було „традиційне українське свято з усіма його перевагами і недоліками, починаючи від запізнення, повністю поломаного графіка, порушення регламенту виступаючими і т. д.“ Безумовно, навіть в самому факті з’їзду був позитивний момент, але його організатором не завадило б мати більше прагматизму ніж ейфорії. «Поступ з цього приводу писав:

               Звичайно, ніхто не заперечує історичного значення з’їзду – створена незалежна масова організація, здатна поширювати демократичні процеси в республіці, сприяти створенню демократичної, міцної Української держави. Усі рухівці вірять – в такій Україні життя буде не лише вільне, а й заможне, не те, що тепер. Але на з’їзді мова більше йшла про національні проблеми, ніж про соціальні та економічні. Склалося так, що часто емоції били через край, відтискаючи конструктивнее обговорення цілей і щляхів їх досягнення (Інформаційний вісник Товариства лева «Поступ». 1989. № 11).

                Тепер ми є свідками того, віра рухівців не справдилася і наскільки мав рацію «Поступ», коли звертав увагу на відсутність констуктивізму у роботі з’їзду. Левам, які звикли мислити «конкретно», такий стиль віддавав провнціалізмом. Отож центром національного відродження і надією цілої України залишався Львів, хоча і вже тут з'явилися неприємні ознаки майбутньої біди. Новоутворені організації часто діяли врізнобій, товариство Лева втрачало контрлль над політичним процессом, хоча все залишалосяі найбільш шанованою організацією серед усіх. Документи свідчать, що це не вигадка. Ось витяг з відкритого листа О. Мартовської, який вона відправила до «Поступу»:

               Українській Гельсінській Спілці,
               Народному Рухові України,
               Товариству Лева
               Шановна Спілко!
               Шановний Рух!
               Дорогі левенята!
               Останнім часом декого з львів’ян починає хвилювати питання: чи усі наші новоутворені організації йдуть в ногу? Чи дійдуть згоди між собою?
               Неприємно, на мою думку, пройшов мітинг 27.08, де одні виступаючі піддавали нищівній критиці виступи інших… … Дуже прикро бачити і чути, як люди, які повинні повести за собою народ, згуртувати його довкола себе для боротьби за відродження України, вже щось між собою ділять!..
                Я вважаю, що кожна організація – це лише якесь певне коло проблем для вирішення, але політична платформа – одна! І взагалі, як на початок, чи не забагато організацій? Спершу треба стати на ноги, а потім творити різні партії!...
                Пам’ятайте! Лише у єдності наша сила і непереможність. Геть амбіції і порахунки: особисті і навіть політичні! Єдність і тільки єдність на спільній політичній платформі. Не упустіть історичного моменту, коли можна щось зробити для нашої нещасної України! Не уявляєте, як хотілось би, щоб мої побоювання виявилися марними! Дай Боже! (Інформаційний вісник Товариства лева «Поступ». 1989. № 11).
                Бачимо тепер, що побоювання марними не були. Залишається тільки дивуватися, чому таких речей не розумів наш провід, в той час як для простих людей вони були очевидними. Справедливості ради треба відзначити, що автор відповіді авторці листа теж глибоко не розумів суті тогочасного політичного процессу:
               Біда в тому, що історично зумовлену відчуженість наших співвітчизників годі подолати штучно, зашорити всіх «спільною політичною платформою під одним проводом» Це цілком у дусі тоталітаризму й бюрократизму. У такий спосіб ми власної демократичної держави не збудуємо, більше того, поглибимо розкол у нашому Русі недовір’ям до «інакомислячих», не залучимо до змагань за державність багатьох земляків. Зведемо українство до вузько партійної касти, а не широкого патріотичного руху, опертого на довірі між людьми різних переконань
                Молодь, не маючи ще життєвого досвіду, абсолютизувала силу демократії і плюралізму, а в цей час малосвідомі, але прагматично налаштовані люди почали вже розкрадати усе, що в державі погано лежало, готуючи собі матеріальну «платформу» для майбутньої політичної діяльності.
                Восени 1989 року у Львові відбулася ціла серія масових маніфестацій. Особливо грандіозним був похід вулицями Львова 17 вересня, коли в колонах пройшло близько 250 тисяч львів’ян. А ввечері того ж дня на знак скорботи мешканці міста загасили в своїх квартирах електрику і запалили свічки на знак скорботи з приводу окупації Західної України Красною Армією. Через два тижні, 1-го жовтня під час святкування "Дня міста" загони ОМОНу жорстако побили сотні львів’ян. Партійні газети потім писали про провокаційну поведінку учасників свята. Але цього дня вже зранку на площі Ринок, де перед Ратушею на змонтованій сцені проведило свою святкову імпрезу Товариство Лева, міліція перша вдалася до провокаційних дій, брутально поводячись і забираючи в учасників свята національні прапори, чим і викликала обурення багатьох людей Товариство Лева через свою газету „Поступ“ приєдналося до загального осудження дій „органів правопорядку“
                Ця осінь принесла також неординарну подію і у культурно-мистецькому житті України - перший фестиваль української пісні „Червона рута“ у Чернівцях (17-24 вересня). Ідею проведення цього фестивалю висунув Іван (прізвище ?). Коли Товариство Лева отримало першу можливість вийти на телебачення, він дірвався до мікрофону і запропонував організувати якийсь фестиваль українського року - „Укрок“. Завдяки цьому йому вдалося зібрати групу зацікавлених, серед яких був Шингельський, котрий передав цю інформацію на радіо „Свобода“ і тоді ця ідея отримала розвиток. Міські влади Чернівців поставилися до заходу в їх місті з підозрою, якщо не вороже. Числені міліцейські патрулі нишпорили по місту в пошуках уявних порушників порядку і закотоників. Багатьох членів Товариства Лева, які приїхали на свято, було затримано вже на вокзалі. Затримання та інші інциденти були постійними впродовж всього фестивалю. Незважаючи на це цей фестиваль був найяскравішим з усіх, що потім проходили, бо на ньому вперше перед широкою публікою виступили відомі пізніше таланти.
                В цей же час Україна почала готуватись до виборів у Верховну Раду. Якщо на Велиеій Україні для партії не було проблем з висуненням своїх кандидатів, то на Західній Україні вона мала великий клопіт. Зокрема у Львові могли бути висунуті у кандидати і представниці національно-демократичних сил. Готових взятии участь у цих перегонах булла ціла когорта. Списки можливих кандидатів і роподіл їх по округах робилися десь у надрах Руху. Товариство Лева було запропонувала включити в списки таких своїх членів: Ігоря, Гриніва, Левка Захарчишина, Олександра Кривенка, Ігоря Коліушка, Валентина Стецюка, Тараса Стецьківа, Ярослава Фішера.
                У агітаційних летючках, поширюваних серед львів’ян, булла опублікована спільна платформа усіх висуванців, в основі якої лежало природне право українського народу на самовизначення, творення своєї суверенної держави. З тексту ставало ясним, що суверенність розумілася в межах СРСР, про вихід України з якого говорити було ще небезпечно. Однак неясним з тексту було, що ж залишалося в юрисдикції союзного уряду, коли під суверенітетом розумілося наступне:
               1. республіканська власність на землю, воду, повітряний простір, природні багатства та засоби виробництва, на все, що вирощується і виробляється народом України.
                2. Економічна незалежність, прямі і рівноправні економічні взаємовідносини з іншими союзними республіками та зарубіжними країнами. Право республіки на власні грошові знаки для захисту наших економічних інтересів та стабілізації ринку.
                3. Громадянство республіки і державний захист громадян за межами республіки.
                4. Першість республіканського законодавства над союзним, чинність союзних та міжнародних угод на території України тільки після їх ратифікації українським парламентом. Прямі дипломатичні зносини з іншими союзними республіками, зарубіжними країнами та міжнародними організаціями.
                5. Ліквідація союзного Міністерства внутрішніх справ, Прокуратури і Верховного Суду СРСР, виключний суверенітет республіки в цих сферах.
                6. Служба громадян України в республіканських військових формуваннях.
               В сфері економіки передбачалася рівноправність усіх форм власності, включаючи приватну, поступовий перехід до вільного ринку засобів виробництва, предметів споживання, робочої сили, ідей та фінансів, заснування українського національного банку, вільний обіг іноземної валюти на внутрішньому ринку, отримання своєї долі золотого запасу Союзу і багато чого іншого.
               Остаточно усім висуванцям зареєструватися не вдалося, бо в районах вплив партійно-комсомольської верхівки на виборців був ще досить сильний. Одночасно з висуванням у кандидати до Верховної Ради Україхни були визначені кандидати до обласної і міської рад. До зо списку, крім вказаних вище осіб, були включені також Андрій Гречило, Ігор Добко, Ігор Зінько, Мирон Колодко, Андрій Корчинський, Ігор Марків, Мирослав Решетило, Ярослав Рибак, Зеновій Сірик, Адрій Стасів, Мирослав Тихан, Орест Шейка, Орест Шот. Крім того, кілька людей з Товариства, реально оцінивши свої сили, націлилися на районні ради міста.
               Остаточно усім висуванцям зареєструватися не вдалося, бо в районах вплив партійно-комсомольської верхівки на виборців був ще досить сильний. Одночасно з висуванням у кандидати до Верховної Ради Україхни були визначені кандидати до обласної і міської рад. До зо списку, крім вказаних вище осіб, були включені також Андрій Гречило, Ігор Добко, Ігор Зінько, Мирон Колодко, Андрій Корчинський, Ігор Марків, Мирослав Решетило, Ярослав Рибак, Зеновій Сірик, Адрій Стасів, Мирослав Тихан, Орест Шейка, Орест Шот. Крім того, кілька людей з Товариства, реально оцінивши свої сили, націлилися на районні ради міста.
               В цей рік ТЛ за традицією провело свято Святого Миколая для дітей-сиріт, позабавилося на Андрія і підготувало кілька вертепів до Різдвяних свят, але вже відчувалося, що інтерес до календарно-обрядових свят у членів Товариства спадає, тим більше, що вертепи стали в 1990 році масовим явищем. Усі зусилля членів Товариства Лева були спрямовані на передвиборчу кампанію. Були сформовані групи підтримки кандидатів, котрі у поїздках по селах енергійно агітували за висуванців Товариства Лева та інших прогресивних кандидатів.
               В перебігу передвиборної камапанії НРУ організував великомасштабну акцію „злуки“. 21 січня в переддень річниці проголошення Ураїнської народної республіки і поєднання ЗУНР з УНР був побудований живий ланцюг від Львова до Києва, коли кілька сотень тисяч людей стали з національними прапорами вздовж траси Львів - Київ, демонструючи свою єдність і силу у боротьбі за незалежну державу. Товариство Лева теж отримало свою ділянку і всі члени Товариства взяли участь в цій акції. Піднесення, яке охопило тоді людей годі описати словами. Скрізь майоріли синьо-жовті прапори, переповнені автобуси везли людей в напрямку на Тернопіль, їх махали прапорами, показували підняті вгору три пальці на знак тризубу, вигукували гасла. Ввечері багато учасників ланцюга зібралися на мітинг, на якому крім діячів Руху виступили голова міськвиконкому Б. Котик і перший секретар міськкому партії В. Волков.
               Десь у березні відбувся перший тур виборів. З першого туру зразу пройшов Ігор Гринів,, а у другий тур вийшли Тарас Стецьків, Ігор Коліушко і Ярослав Фішер. Усі мали серйозних суперників. Стецьківу протистояв популярний серед греко-католиків і авторитетний в Русі Іван Гель. „Вожді нації“ радили Таросові зняти свою кандидатуру. Після довгих вагань Тарас відмовився робити цей крок і подальша історія показала, що він мав рацію, бо виграв вибори і пізніше став відомою політичною фігурою. Драматично склалася боротьба Ярослава Фішера з Романом Лубківським. Ігор Коліушко змагався з Михайлом Батогом, редактором популярної тоді „Молодої Галичини“ і лише трохи поступився йому.
               Результати виборів були великою перемогою Товариства Лева, але починаючи з цього моменту почався перехід найбільш енергійних і талановитих молодих людей від громадської роботи в Товаристві Лева до загальнодержавних справ, і це дещо послабило саме Товариство.
               Згадує Лариса Подоляк:
                Не знаю, чому ніхто з моєї студентської групи, а згодом і з нашої компанії, яка виходила за межі навіть факультету, не долучився до Товариства. Хоча слухали усі мої розповіді про нього дуже охоче, а хлопці-механіки з ентузіазмом влилися пізніше до Студентського Братства, яке теж «кревний родич» Товариства. Чи то лінь їм було постійно ходити на засідання, чи то, думаю вже тепер, я велася ревниво, якось так, ніби обрана, а тому тільки я можу належати до обраних – вищої касти, яким мені бачилося Товариство. Хоча на якісь вечори ми таки ходили більшою гуртожитською компанією. А ще я зробила якось цілковитий плагіат – ми зорганізували дискотеку у кафе їдальні при гуртожитках на Підголоско на кшталт вечорниць. Усі забави були з тих, що навчилася на Товаристві, причому мікс – з гаївок, обжинок, свята Купала, ночі на Андрія. Це, до речі, я організовувала як член факультетського комітету комсомолу! Здається Товариство Лева перед виборами у 90-му році розвісило по місту списки кандидатів у депутати, яких радило обирати. Або ж якщо вони були від Товариства української мови ім. Шевченка, то без ТЛ таки не обійшлося. Я якось потрапила в кандидати до Шевченківської райради міста – наша компанія в гуртожитку щось таке вирішила, а я, ошелешена, не зуміла наполегливіше відмовитися. Ото «висіла» я в переліку і при тому, що основним електоратом на нашій дільниці були два дев’ятиповерхові гуртожитки, єдина моя конкурентка, якась швачка, не мала ніяких шансів. Уся моя передвиборча робота звелася до того, що хлопці увечері, здається, останнього тижня перед голосуванням розліпили по Варшавській простенькі, у гуртожитку ж зроблені, листівки (хай заздрять нинішні кандидати!). А бюлетені, у тому числі й за себе, я рахувала разом з комісією на гуртожитівській дільниці. І в голову не приходило нікому про якісь фальсифікації. З того депутатства я, правда, мала тільки клопіт. По-перше, один викладач патетично запитував мене у коридорі і на парах, чи я прийшла в інститут вчитися, а чи депутатствувати. А ще мене якось послали розбирати якусь скаргу щодо дитячого майданчика на одній з вулиць моєї дільниці – я мала не ревіла, бо не знала, що з тим маю робити. Знайшла той майданчик, походила довкола… Найяскравіший спогад -- писанки зі справжніх видутих яєць на кольорових нитках з написом: перші демократичні вибори, які нам урочисто одягли як намисто на першому засіданні новообраної ради десь біля Великодня. І Михайла Ілляровича Бойчишина, який довго і докладно щось говорив тоді як голова виконкому. Мені подобався він, загадкою звучало його по-батькові, а всі казали, що він дуже розумний, порядний і добре знає свою роботу. Згодом, через багато років після його зникнення, я брала інтерв’ю у його дружини пані Любомири, яка тоді була вже в інвалідній колісці… А депутатствувала я не довго – наприкінці 90-го перевелася на заочний і поїхала додому на Закарпаття.

    Copyright MyCorp © 2017
    Конструктор сайтів - uCoz