Історія Товариства Лева
Упорядкував Валентин Стецюк
В умовах демократії
Меню сайту

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 12

Статистика

Онлайн усього: 1
Гостей: 1
Користувачів 0

Форма входу

Друзі сайту

Інші друзі (рос.)

Статистика

Альтернативна лінгвістика

Цікавинки Дністра
  • Експедиція "Дністер-88"
  • Екологія Дністра та Дністровської долини
  • Печерний храм в селі Стінка
  • Природа Дністровського краю
  • Коропець
  • Замок Чарторийських
  • Червоногород

  • Приветствую Вас, Гість · RSS 19.03.2024, 09:54

    В умовах демократії



               Набувши великого досвіду у відродженні традиційних українських свят, які виявилися м’якою але ефективною формою активізації громадського руху, Товариство перенесло цю форму своєї діяльності за межі Галичини. В 1990-91 роках етнографічні групи Товариства Лева робили гастрольні поїздки по цілій Україні і разом з концертною діяльністю успішно вели інтенсивну пропагадистську роботу. Слава проТовариство Лева навіть вийшла за межі Українни. Українські земляцтва Росії запрошували левеня до себе і при цьому навіть інколи брали на себе фінансові витрати таких поїздок. Особливо показовим у цьому плані була поїздка до Української громади на Сахаліні. Крім експедиції «Дністер», Товариство обранізовувало також і інші експедиції більшого або меншого масштаюу – різного роду етнографічні, історичні, у пошуках військових поховань. В серпні 1991 року була проведена велика польсько-українська експедиція «Пограниччя» по колишніх місцях поселень українців у Польщі. Там досі збереглися в непоганому стані українські дерев’яні і муровані церкви, старі цвитарі інколи з майстерними пам’ятниками на могилах. Отож, експедиція мала можливість зібрати цікавий фото- і відеоматеріал. Взагалі в ті роки співпраця з поляками Любліна та інших міст Польщі була дуже тісною. Особливо добрі стосунки склалися з оркестрою св. Миколая, котра кілька разів брала участь в експедиції «Дністер», давала свої концерти для членів Товариства і публічні також. Різноманітна експедиційна діяльність Товариства була предстпавлена на виставці «До витоків», яка була організована у Національному музеї України восени 1990 року.


    Афіша про відкриття виставки експедиційної діяльності Товариства "До джерел"
    Графіка Андрія Квятковського.


               Згадує Наталка Рибак (Коваль):
               Мабуть, кожен з Товариства Лева може згадати наші мандрівки в східному напрямку –від Києва й аж до Далекого Сходу. Хочу розповісти про одну з таких поїздок.
                Після Різдва 1991 року вертеп історичної секції ТЛ подався з виступами в Черкаси на запрошення Товариства «Заповіт» - аналога нашої «Просвіти». Це товариство гуртувалося навколо Черкаського музею Т.Шевченка, до речі, музею цікавого і багатого на автентичні експонати. Там і відбувся перший наш виступ. Звичайно, вертеп сприйняли радісно й доброзичливо, адже в музеї зібралася не випадкова, а щиро зацікавлена публіка. Та й після численних виступів у Львові ми почувалися вже майже професіоналами. Співом керував учасник хору «Вірли» Зеник Бойчук, який був дуже вимогливим, тому співали ми непогано. Шкода, тільки, що наш Ірод ( Ігор Добко) загубив ще у Львові свою неповторну маску Брєжнєва! З нею він міг би й не говорити: сама його поява в цьому образі та паралітичні рухи змушували глядачів хапатися за животи. Довелося замінити «дорогого Леоніда Ілліча» червоною маскою ката.
                Програму нашого перебування в Черкасах координував Микола Жура – журналіст місцевої молодіжної газети.Саме він запропонував нам виступити в музеї Г.Нарбута, а також за спинами маячив комуністичний Ірод на постаменті і красувався обком партії з червоним прапором. А поруч біля ялинки – наш вертеп зі синьо-жовтим прапором та зовсім не тими героями. . По-друге, публіка – випадкові перехожі, яких зацікавило незвичне видовище. Що можна було почути в натовпі, усім звітував і нотував Петро Радковець. Справа в тому, що Петро – «вічний Жид усіх вертепів» - цього разу грав іншу роль: Придурченко Холуй, «хахол по національності». За сценарієм, він вислужувався перед Іродом, а потім сходив зі сцени і , нічим не примітний, стояв собі серед глядачів. Після смерті Ірода Придурченко вибігав з газетою в руках наперед і волав: «Читайте всі! Усі газети пишуть! Проклятий Ірод духа іспустив!» І вбік: «Помер, бідака, від інфаркту, кажуть!» На цю сценку публіка реагувала дуже жваво. Але найцікавішим було те, що Петро чув усі відгуки про нас безпосередньо під час виступу. Вернувшись до Львова, ми з ним написали про це замітку до «Ратуші» чи «Поступу», на жаль, вже не пам’ятаю точно . Різних «перлів» було багато, але одна фраза стала в історичній секції крилатою: «Диви, диви, а їх дванадцять, як цих самих, апостолів, а той, що вибігає, тринадцятий, - то Іуда!» Якийсь глядач зробив «сенсаційне» відкриття, хоч кількість учасників вертепу була цілком випадковою.
                Кумедні моменти були пов’язані і з моєю роллю Черниці. За сценарієм, Козак, Стрілець і Черниця прямують до Вифлеєму, щоб поклонитися Ісусові. На початку 90-х такі неканонічні сценарії були дуже популярними. Зокрема, черниця на фоні співу колядки «Сумний був той Святий вечір» говорить про Голодомор і репресії. Словом, роль серйозна і геть не смішна. А костюм у мене був дуже гарний: завдяки старанням друзів я мала справжній монаший одяг, позичений у костюмерній театру Заньковецької .Додайте до цього серйозну зовнішність молодої вчительки, окуляри, відсутність макіяжу ( бо ж така роль!). І от після кожного виступу доводилося відбиватися від схвильованих жіночок, які зі словами: «Матушка, благословіть!» - кидалися цілувати мені руки. Тоді я нафарбувала нігті яскравим лаком – мовляв, де ви бачили черницю з таким манікюром? – але й це не помагало. Мені було шкода цих людей, десятиліттями відірваних від Бога і будь-якого (хай навіть московсько-патріархатного) церковного життя. Ще коли ми їхали автобусом від вокзалу в Смілі до Черкас, то звернули увагу, що в жодному селі не видно ні церкви, ні каплички. У нас були зі собою якісь просвітницькі книжечки, листівки з Різдвом, тож я почала просто дарувати їх людям зі словами : «Хай вас Бог благословить». Бо ситуація й справді була така – не знаєш, сміятися чи плакати. До речі, у Львові ніхто жодного разу не прийняв мене за справжню монахиню.
                В Черкасах ми зустріли Старий Новий рік. Дівчата ще вдома домовилися, що візьмуть зі собою сукні і мешти на шпильках – щоб здивувати хлопців у новорічну ніч. Це нам справді вдалося: хлопці аж оніміли, побачивши нас при повному параді, але виявилося, що й вони мали для нас несподіванку – припасли пляшку шампанського. Справа в тому, що, незважаючи на свята, в поїздці Товариство дотримувалося «сухого закону» - щоб ніхто нічим не міг нам дорікнути. Але з нагоди Нового року хлопці вирішили той закон трохи порушити. І це їм майже вдалося. Чому майже? Та тому, що дорооцінна, єдина на 13 осіб пляшка зберігалася в чиїйсь торбі в теплому готельному номері. Винести її на балкон власник чомусь не здогадався. І при відкриванні вона нам розкішно «відсалютувала». Принаймні я і Соля Ломницька вперше в житті були скупані в шампані разом зі своїми найкращими сукнями. Залишилося півпляшки – кожному по ковточку, а винуватець того обливання Петро Радковець надовго позбувся права відкорковувати будь-які пляшки. Страх перед повторенням такої ганьби, мабуть, міцно засів у його підсвідомості, жартували ми торік на довгожданому Петровому новосіллі, якщо через 20 років господар довірив відкоркувати шампанське своєму кумові! Нагадаю, що тоді, ще тривала горбачовська антиалкогольна кампанія, і вино не продавалося в першому-ліпшому магазині за рогом.
                Як не продавалося, зрештою, і багато чого іншого. Черкащани теж вітали нас концертною програмою, і я донині пам’ятаю слова однієї з гумористичних пісеньок , що «в черкаських магазинах ні чашки, ні ложки».
                Взагалі 1991 рік запам’ятався як час тріумфу й розквіту ТЛ. Нас було багато, ми мали безліч цікавих спільних справ і просто весело проводили разом час. Товариство давало можливість і виявити свою громадянську позицію, і застосувати свої здібності для загального добра, і замінювало собою різні «клуби за зацікавленнями». Ще не існувало того розмаїття молодіжних організацій, а в ТЛ ти знав, що перебуваєш серед однодумців і можеш просто дуже комфортно почуватися без страху бути висміяним. Я вже не кажу про особисту дружбу, яку встигли випробувати на міцність роки і різні потрясіння. До певної міри ми зараз почуваємося , як однокласники чи однокурсники, що сиділи за одною партою і довіку будуть на «ти» і на прізвиська, незважаючи на вік і посаду.

               30-31 березня 1991 року Товариство Лева провело конференцію «Питання культури освітньої-пропагандистської роботи в Україні на сучасному етапі». Необхідність широкого обговорення цієї теми виникла через поширену практику агітаційних поїздок галичан на Велику Україну з метою активізації там національно-визвольного руху. Поїздки робили різні організації національно-демократичного спрямування або місцеві осередків «Руху» і їх члени їхали на такі «екскурсії» дуже охоче. В ті часи, коли пальне було досить дешеве, мешканці мало не кожного галицького села за невеликі гроші винаймали автобус і їхали агітувати «східняків» за незалежну Україну. Якщо в Центральній Україні, де по містах ще була жива українська мова і національна культурна традиція, гостей зазвичай зустрічали радо, далі на схід ставлення до непроханих гостей було стримане. Через непрофесійність «агітаторів», незнання історії, етнічного складу населення, необізнаність з місцевими умовами такі поїздки дуже часто давали лише негативний результат. Особливу шкоду вони приносили на Донбасі. Зазвичай агітатори намагалися об’їхати якнайбільше населених пунктів. Формою роботи було проведення мітингів, відверті бесіди у вузькому колі на злободенні теми практично не практикувались. Нашвидкуруч зібравши людей і провивши черговий мітинг, на якому місцеві жителі навіть не наважувалися брати слово, гості швиденько сідали в автобус і їхали на наступний мітинг. Люди буквально ображались повчальним, навіть зверхнім тоном агітаторів, які так чи інакше обвинувачували їх у манкуртстві чи якихось інших подібних гріхах. Ці деталі і особливості агітаційних поїздок відкривалися поодиноким галичанам, які з тою чи іншою метою бували на Донбасі, зокрема як представники «Руху» для організацій місцевих осередків.

               Згадує Валентин Стецюк::
               В кінці 1990 року я гостював і родичів на Донбасі. Мій небіж, активіст «Руху» попросив мене бути присутнім представником Львова на установчих зборах у сусідньому місті. Я погодився, хоча членом «Руху» не був. Зобов’язувало розуміння важливості присутності на зборах мешканця міста, яке тоді було епіцентром політичного життя України. Організатори зборів зустріли мене суворим запитанням: «Чому не приїхав Чорновіл?» Звичайно, я не став говорити, що таких міст як цей Кіровськ по Україні багато і у Чорновола просто нема часу бути присутнім всюди. Згадавши, що В’ячеслава на той час в Україні не було, я відповів, що він поїхав на зустріч з Вацлавом Гавелом. Зрозумівши, що Чорновіл замість себе послав мене, організатори заспокоїлись. Людей, здебільшого шахтарів, на збори зібралися дуже багато. Звичайно, мені дали слово і вислухали досить уважно і збори закінчились так, як мало бути – осередок був заснований без жодних суперечок, бо люди, власне, для цього і прийшли. Велику активність шахтарі проявили по закінченні зборів. Мене обступила юрба збуджених людей і наперебій почали звинувачувати у різних гріхах, носієм яких, на їх думку, був кожен галичанин. Почувши, що ми любимо усіх повчати, я зразу зрозумів, який тон мені треба взяти. На обурене запитання, навіщо ми у Львові зруйнували пам’ятник Леніна я відповідав приблизно так: «Ми будуємо демократичну державу, в якій можуть мати місце різні погляди людей. І до цього треба ставитися спокійно. От у Львові Леніна не люблять, тому люди і зняли його пам’ятник. Ви Леніна любите, то нехай його пам’ятники у вас стоять». Коли я сказав, що ці шахтарі Леніна люблять, то за виразом їх облич зрозумів, що якщо і люблять, то не дуже. Після цього пристрасті ущухли і розмова прийняла діловий характер. Я сказав людям, що у нас на Львівщині теж є шахти і було би добре, щоб шахтарі заходу і сходу спілкували між собою без посередників, бо так ліпше зрозуміють один одного. Все закінчилося тим, що я взяв адресу місцевих активістів і обіцяв передати їх осередку «Руху» у Червонограді. Це я зробив, приїхавши до Львова, і контакт між шахтарями був встановлений.

               Після консультацій з Валентином Морозом, який тоді проводив свої велелюдні читання в актовому залі медінституту, було висунуто ідею проведення науково-практичної конференції з метою розробки методичних рекомендацій учасникам освітньо-пропагадистської роботи. Щоб ці рекомендації мали професійний характер, участь в цьому заході мали взяти професійні історики, юристи, психологи. Після схваленя на Раді Товариства Лева запропонованої ідеї проведення конференції доручили Валентину Стецюку і Мирославу Тихану. Ярослав Рибак як тодішній голова Товариства вирішував організаційні питання – ви наймання приміщення, виготовлення запрошень тощо.
               Після консультацій з Валентином Морозом, який тоді проводив свої велелюдні читання в актовому залі медінституту, було висунуто ідею проведення науково-практичної конференції з метою розробки методичних рекомендацій учасникам освітньо-пропагадистської роботи. Щоб ці рекомендації мали професійний характер, участь в цьому заході мали взяти професійні історики, юристи, психологи. Після схваленя на Раді Товариства Лева запропонованої ідеї проведення конференції доручили Валентину Стецюку і Мирославу Тихану. Ярослав Рибак як тодішній голова Товариства вирішував організаційні питання – ви наймання приміщення, виготовлення запрошень тощо.


    Запрошення на конференцію
    Продукція ЛФПБВ

               Конференція проходила в Окружному будинку офіцерів, який на той час винував функції Народного дому, приміщення якого він займав. Конференція була задумана як всеукраїнська і, дійсно, на ній були присутні представники Львава і області, Києва, Чернігівщини і Херсонщини. Всього було прослухано більше тридцяти доповідей, серед тем яких, зокрема, були такі:
               - Особливості історичного розвитку окремих регіонів України (доповідачі В. Мороз, В. Багацький, І. Ходак);
                - Сучасні регіональні проблеми України та їх вплив на загально-національну політику (Т. Стецьків);
                - До питання конституції України (Я. Дашкевич);
                - Національна самосвідомість як засіб відродження української державності (І. Білас);
                - Збереження і розвиток національної свідомості як одне з основних прав людини (П. Рабинович);
                - Теоретичні проблеми конституційного статусу суверенної Української держави (В. Кампо);
                - Питання національно-державних символів України в освітньо-пропагадистськіц роботі на сучасному етапі (П. Стецюк);
                - Вивчення громадської думки і політика (Г.Щерба);
                - Етика українського націоналізму як чинник виховання нації (Я. Сватко);
                - Екуменічна ідея як засіб подолання міжконфесійних суперечок (М. Хмельовський, Н. Суліма);
                - Психологія і культура між людських стосунків (М. Жарких).



    Програма роботи конференції

                Серед схвалених конференцією рекомендацій були такі:
               1. Завжди пам’ятайте, що навчитися може той, хто хоче навчитися.
                2. Їхати і іншу місцевість з агітаційною роботою слід тільки на запрошення місцевих активістів.
                3. Перед поїздкою треба ознайомитися з історією краю, особливостями, громадсько-політичного життя, проблемами місцевого населення.
                4. Освітньо-пропагандистську роботу бажано об’єднувати з концертно-виконавчою діяльністю (народні пісні, вертепи, гаївки і т. ін.)
                5. Не включайте в склад агітаційних груп людей неврівноважених, брутальних, агресивних. Поводьтеся чемно, стримано, без виклику, але гідно.
                6. Перш, ніж почати агітацію, завоюйте прихильність і симпатії людей загальною поведінко, піснями, жартами, допомогою і господарці.
                7. Розмови з людьми починайте з запитань про умови життя, місцеві проблеми. Вислухайте людей до кінця, навіть якщо самі не встигнете сказати нічого.
                8. Знайшовши спільні проблеми (екологічні, економічні, культурні тощо), говоріть про можливі варіанти їх вирішення.
                9. Слідкуйте за реакцією співрозмовника. В разі прояву явної незгоди, недовіри, не сперечайтеся, кажіть, що ви можете помилятися, пропонуйте шукати відповідь разом.
                10. Не слід самому починати розмову на дражливі теми або неординарні історичні особи. Тільки в разі зацівлення слухача оповідайте історію збройної визвольної боротьби або історію церкви.
                11. Не повчайте, не критикуйте і не обвинувачуйте людей в несвідомості, забутті мови, звичаїв і т. ін.. Кажіть, що в таких умовах були б такі самі.
                12. Переконуйте людей, що всі проблеми України можна легко вирішити, підтримуйте в них оптимізм, поборюйте зневіру, апатію, пасивність.
               Також для агітаторів була пропонована певна тематика бесід. Рекомендації були опубліковані в одній з львівських газет, але практично лишилися непоміченими і все через те, що львівський «Рух», хоч і був формально зазначений в числі організаторів, критично ставлячись до Товариства Лева, проігнорував конференцію і у своїй подальші діяльності не користувався якимось рекомендаціями. Невміння говорити з шахтарями Донбасу неодноразово демонстрували керівники «Руху», про що скаржилися місцеві активісти, і кінець-кінцем «Рух» не отримав на Сході України належної підтримки, що є однієї з причин його політичних невдач.
               Ця конференція була практично останнім політичним заходом Товариства Лева. В Україні вже діяли інші політичні сили. Багато членів Товариство або зовсім від нього відійшли, або залишались в ньому чисто формально, присвячиючи весь свій час роботі у владних структурах. Основна масса все ще трималась купи, але участь в Товаристві вже не мала в собі колишнього ризику і романтики, молодь за інерцією організовувала карнавальні заходи все більше як забаву.

               Згадує Наталка Рибак (Коваль):
               ЦЕЙ ДОЩ НАДОВГО ... В ГОЛОВАХ НА ГУЦУЛЬЩИНІ
               В липні того ж 91-го року члени історичної секції здійснили експедицію на Гуцульщину. Нашим завданням було збирати спогади про УПА і повстанський фольклор, але доля нам подарувала ще кілька цікавих зустрічей. У Криворівні ми познайомилися з народною художницею і поетесою Параскою Плиткою-Горицвіт. Ця жінка, яка зі своїм талантом в нормальній країні могла б бути визнана генієм наївного мистецтва і принаймні не мала б побутових проблем, животіла у злиднях. Її малесенька хатка приліпилася до високої полонини. Ні сім’ї , ні рідних. Ні худоби, ні городу. Пані Параска лише в 70-х роках вернулася з заслання, з підірваним здоров’ям, самотня, але повна оптимізму і творчих планів. Про неї нам розповіли і порадили відвідати працівники меморіального музею І.Франка. В селі такій людині жити тяжко, бо мистецтво там не належить до шанованих занять. Тож Параска Горицвіт була дуже втішена, що молоді люди ( аж зі Львова!) зацікавилися нею. Подарувала нам цілу папку своїх картин-витинанок з віршованими підписами. Художниця мріяла, що її роботи колись будуть виставлені у Львові. На жаль, наразі вони зберігаються в нашому родинному архіві.
               Перша ніч цієї експедиції запам’яталася символічною подією. Хлопці у своєму наметі слухали по радіо «голоси з-за плоту». І от нас будить радісний крик: «Каганович помер!» Це була ніби символічна крапка на кінці епохи. За місяць проголосили Незалежність.
               В цій експедиції нам фатально не щастило з погодою.Теплий літній дощ перетворився на затяжну осінню сльоту. Довелося з наметів перебратися в приміщення, бо нас просто змивало з гори. Не знаю, чи хтось зі села Голови на межі Гуцульщини і Буковини пам»ятає тих ненормальних, що тиждень квартирували в місцевому інтернаті на підлозі, але я ті Голови вже ніколи не забуду. Незважаючи на зливу, ми щоранку розходилися по різних присілках, спілкувалися з гуцулами, записали масу цікавих оповідок, коломийок, співанок. Один старий чоловік подарував нам власноручно записану довжелезну співанку про Довбуша, яка займала цілий учнівський зошит.
                Але в цьому Богом забутому кутку я зрозуміла, що означає бути відрізаним від світу. Небеса над горами розверзлися, потічки розмили дорогу, ріка переповнилася і знесла міст. Автобус просто перестав курсувати, телефонний зв’язок перервався, електрика бувала час від часу. Інформація для молодих : мобільні телефони почали з’являтися в нас років через 5 після описаних подій. Чалапати два десятки кілометрів до траси по баюрах зі всім спорядженням теж якось не хотілося. Тож коли зблиснуло сонечко, сяк-так полагодили міст і в Головах знову почав курсувати автобус, ми, зрозуміло, теж забажали звідтам виїхати.
                Крихітний «ПАЗик», напханий людьми і речами дослівно в кілька поверхів, рушив у дорогу. В якийсь момент мене притиснули до вікна, і я змогла побачити, по чому ми їдемо. Колеса нашого автобуса залишали слід на мокрій слизькій глині за кілька сантиметрів від краю прірви. Внизу погрозливо шуміла повновода річка, а справа стрімко здіймалася гора. Я з жахом відсахнулася від вікна. Гуцули в салоні спокійно перемовлялися, дехто дрімав на своїх клунках. Життя тривало...

               Із здобуттям незалежності суспільна свідомість змінилася мало, але масові акції вводили в оману як національно-демократичні сили, так і їхніх противників. Обидві сторони переоцінили їх значимість. Національний провід випромінював оптимізм, самовпевненість на межі із зарозумілістю, а розгублені "червоні директори", користуючись старими звязками, консолідували свої ряди. І ні ті, не другі не зауважили, як тим часом кримінальний елемент розкрадає ту частину союзного спадку, яка в один момент лишилася без явного господаря. А в Товаристві Лева панувала ейфорія.

               Згадує Наталка Рибак (Коваль):
               ЯК ІСТОРИЧНА СЕКЦІЯ ТЛ В КІНОЗІРКИ ПОТРАПИЛА
               Так багато, як тоді, я, мабуть, ніколи не співала. Де тільки збиралося Товариство – відразу ж співали, причому кожна секція мала свій улюблений репертуар.
                Безперервними співами запам’яталася поїздка великої частини ТЛ на зустріч з Папою Римським до Ченстохови в серпні 91-го. Нашу історичну секцію поселили у двох великих військових наметах № 5 і 6 (як жартували, «палата №6 і сусіди») . Наметове містечко було десь на околиці, далеченько від Святої Гори, тож ми щоранку дружно збиралися і зі співами крокували до центру Ченстохови, де й відбувалися різні заходи. Наближався день візиту Івана Павла ІІ, і ми з жалем усвідомили, що під час Служби Божої з Папою доведеться стояти десь дуже далеко від монастиря і слухати трансляцію. Тут зібралися десятки тисяч молоді, і потрапити в перші сектори могли лише щасливі власники спеціальних перепусток. А ми, такі особливі в себе вдома, тут були лише рядовими учасниками. Тільки Ігор Зінько чомусь не втрачав оптимізму. Він переконував усіх, що ми будемо в перших рядах, побачимо Папу зблизька і що нас зніматиме Бі-Бі-Сі. Чомусь його слів ніхто не сприймав всерйоз, але Ігор тільки загадково підсміювався.
               І от настав день зустрічі. Холодний туманний світанок, як-не-як, а друга половина серпня. Десь о 5-й, ледь розвиднілось, Зінько нас будить. Заспані й розпатлані, виповзаємо з наметів. На дротах, що розділяють наметове містечко на сектори, висять рушники. До умивальників – метрів двісті.
                І тут, взявши рушник, я помічаю, що мене знімає якийсь чоловік з камерою. Причому камера в нього велика, телевізійна, не аматорська. Отже, Ігор казав правду: нас фільмує Бі-Бі-Сі! Як виявилося, злагоджений спів нашої історичної секції привернув увагу журналістів, які саме збиралися зробити сюжет про молодь з колишнього соцтабору. Випадково розговорилися з Ігорем Зіньком, і він пообіцяв, що героїв сюжету організує. Домовилися з оператором, що зніматимуть усе – від моменту пробудження і до кінця Служби Божої. Потім ми бачили цей фільм про себе, справді вийшло цікаво. Найкращими, звичайно, були наші вранішні заспані й здивовані фізіономії... Але вернімося до того ранку.
                Ми вбрали вишиванки, взяли хоругву Товариства Лева і зі співом «Пресвята Богородице Діво, вирушаєм сьогодні в похід» подалися через сонний табір до міста. Журналісти провели нашу групу до перших секторів. Так що ми дійсно бачили Папу зовсім зблизька, вітали його, молилися з ним. Душевне піднесення того дня забути неможливо! Незнайомі люди з різних країн цілували й обнімали одне одного, і мої накращі друзі були в цю мить поруч! А ще тоді я оцінила для себе геніальну практичність наших українських вишиванок. Майже всі з Товариства були вбрані у старовинні, привезені з експедицій лляні сорочки. Так -от, вишиванка, вдягнена вранці на свіже тіло, спрацьовувала наче термос, рятуючи від спеки, хоч і на світанку в ній не було холодно. Адже зимний серпневий ранок перейшов у гарячий день. На відкритому просторі під палючим сонцем прочани вмлівали, санітари виносили непритомних, харцери роздавали воду, а ми у своїх грубих сорочках з льону навіть не спітніли.
                Дорога додому була тривалою, спеціальний поїзд для українських прочан сунув від Ченстохови до Перемишля довгих вісім годин. Була ніч, але спати було неможливо: у вагон напхалося стільки люду, що навіть сидіти доводилося по черзі. Тому не залишалося нічого іншого, як... співати. На вокзалі в Мостиськах, очікуючи наступного поїзда, ми танцювали, щоб розім’яти затерплі за ніч ноги і хоч кудись вихлюпнути свою безмежну радість. А вдома нас чекало ... ГКЧП. Але це вже інша історія.


    Copyright MyCorp © 2024
    Конструктор сайтів - uCoz