В умовах демократії
Набувши великого досвіду у відродженні традиційних українських свят, які виявилися м’якою але ефективною формою активізації громадського руху, Товариство перенесло цю форму своєї діяльності за межі Галичини. В 1990-91 роках етнографічні групи Товариства Лева робили гастрольні поїздки по цілій Україні і разом з концертною діяльністю успішно вели інтенсивну пропагадистську роботу. Слава проТовариство Лева навіть вийшла за межі Українни. Українські земляцтва Росії запрошували левеня до себе і при цьому навіть інколи брали на себе фінансові витрати таких поїздок. Особливо показовим у цьому плані була поїздка до Української громади на Сахаліні. Крім експедиції «Дністер», Товариство обранізовувало також і інші експедиції більшого або меншого масштаюу – різного роду етнографічні, історичні, у пошуках військових поховань. В серпні 1991 року була проведена велика польсько-українська експедиція «Пограниччя» по колишніх місцях поселень українців у Польщі. Там досі збереглися в непоганому стані українські дерев’яні і муровані церкви, старі цвитарі інколи з майстерними пам’ятниками на могилах. Отож, експедиція мала можливість зібрати цікавий фото- і відеоматеріал. Взагалі в ті роки співпраця з поляками Любліна та інших міст Польщі була дуже тісною. Особливо добрі стосунки склалися з оркестрою св. Миколая, котра кілька разів брала участь в експедиції «Дністер», давала свої концерти для членів Товариства і публічні також. Різноманітна експедиційна діяльність Товариства була предстпавлена на виставці «До витоків», яка була організована у Національному музеї України восени 1990 року.
Афіша про відкриття виставки експедиційної діяльності Товариства "До джерел"
Графіка Андрія Квятковського.
Графіка Андрія Квятковського.
Згадує Наталка Рибак (Коваль):
Мабуть, кожен з Товариства Лева може згадати наші мандрівки в східному напрямку –від Києва й аж до Далекого Сходу. Хочу розповісти про одну з таких поїздок.
Після Різдва 1991 року вертеп історичної секції ТЛ подався з виступами в Черкаси на запрошення Товариства «Заповіт» - аналога нашої «Просвіти». Це товариство гуртувалося навколо Черкаського музею Т.Шевченка, до речі, музею цікавого і багатого на автентичні експонати. Там і відбувся перший наш виступ. Звичайно, вертеп сприйняли радісно й доброзичливо, адже в музеї зібралася не випадкова, а щиро зацікавлена публіка. Та й після численних виступів у Львові ми почувалися вже майже професіоналами. Співом керував учасник хору «Вірли» Зеник Бойчук, який був дуже вимогливим, тому співали ми непогано. Шкода, тільки, що наш Ірод ( Ігор Добко) загубив ще у Львові свою неповторну маску Брєжнєва! З нею він міг би й не говорити: сама його поява в цьому образі та паралітичні рухи змушували глядачів хапатися за животи. Довелося замінити «дорогого Леоніда Ілліча» червоною маскою ката.
Програму нашого перебування в Черкасах координував Микола Жура – журналіст місцевої молодіжної газети.Саме він запропонував нам виступити в музеї Г.Нарбута, а також за спинами маячив комуністичний Ірод на постаменті і красувався обком партії з червоним прапором. А поруч біля ялинки – наш вертеп зі синьо-жовтим прапором та зовсім не тими героями. . По-друге, публіка – випадкові перехожі, яких зацікавило незвичне видовище. Що можна було почути в натовпі, усім звітував і нотував Петро Радковець. Справа в тому, що Петро – «вічний Жид усіх вертепів» - цього разу грав іншу роль: Придурченко Холуй, «хахол по національності». За сценарієм, він вислужувався перед Іродом, а потім сходив зі сцени і , нічим не примітний, стояв собі серед глядачів. Після смерті Ірода Придурченко вибігав з газетою в руках наперед і волав: «Читайте всі! Усі газети пишуть! Проклятий Ірод духа іспустив!» І вбік: «Помер, бідака, від інфаркту, кажуть!» На цю сценку публіка реагувала дуже жваво. Але найцікавішим було те, що Петро чув усі відгуки про нас безпосередньо під час виступу. Вернувшись до Львова, ми з ним написали про це замітку до «Ратуші» чи «Поступу», на жаль, вже не пам’ятаю точно . Різних «перлів» було багато, але одна фраза стала в історичній секції крилатою: «Диви, диви, а їх дванадцять, як цих самих, апостолів, а той, що вибігає, тринадцятий, - то Іуда!» Якийсь глядач зробив «сенсаційне» відкриття, хоч кількість учасників вертепу була цілком випадковою.
Кумедні моменти були пов’язані і з моєю роллю Черниці. За сценарієм, Козак, Стрілець і Черниця прямують до Вифлеєму, щоб поклонитися Ісусові. На початку 90-х такі неканонічні сценарії були дуже популярними. Зокрема, черниця на фоні співу колядки «Сумний був той Святий вечір» говорить про Голодомор і репресії. Словом, роль серйозна і геть не смішна. А костюм у мене був дуже гарний: завдяки старанням друзів я мала справжній монаший одяг, позичений у костюмерній театру Заньковецької .Додайте до цього серйозну зовнішність молодої вчительки, окуляри, відсутність макіяжу ( бо ж така роль!). І от після кожного виступу доводилося відбиватися від схвильованих жіночок, які зі словами: «Матушка, благословіть!» - кидалися цілувати мені руки. Тоді я нафарбувала нігті яскравим лаком – мовляв, де ви бачили черницю з таким манікюром? – але й це не помагало. Мені було шкода цих людей, десятиліттями відірваних від Бога і будь-якого (хай навіть московсько-патріархатного) церковного життя. Ще коли ми їхали автобусом від вокзалу в Смілі до Черкас, то звернули увагу, що в жодному селі не видно ні церкви, ні каплички. У нас були зі собою якісь просвітницькі книжечки, листівки з Різдвом, тож я почала просто дарувати їх людям зі словами : «Хай вас Бог благословить». Бо ситуація й справді була така – не знаєш, сміятися чи плакати. До речі, у Львові ніхто жодного разу не прийняв мене за справжню монахиню.
В Черкасах ми зустріли Старий Новий рік. Дівчата ще вдома домовилися, що візьмуть зі собою сукні і мешти на шпильках – щоб здивувати хлопців у новорічну ніч. Це нам справді вдалося: хлопці аж оніміли, побачивши нас при повному параді, але виявилося, що й вони мали для нас несподіванку – припасли пляшку шампанського. Справа в тому, що, незважаючи на свята, в поїздці Товариство дотримувалося «сухого закону» - щоб ніхто нічим не міг нам дорікнути. Але з нагоди Нового року хлопці вирішили той закон трохи порушити. І це їм майже вдалося. Чому майже? Та тому, що дорооцінна, єдина на 13 осіб пляшка зберігалася в чиїйсь торбі в теплому готельному номері. Винести її на балкон власник чомусь не здогадався. І при відкриванні вона нам розкішно «відсалютувала». Принаймні я і Соля Ломницька вперше в житті були скупані в шампані разом зі своїми найкращими сукнями. Залишилося півпляшки – кожному по ковточку, а винуватець того обливання Петро Радковець надовго позбувся права відкорковувати будь-які пляшки. Страх перед повторенням такої ганьби, мабуть, міцно засів у його підсвідомості, жартували ми торік на довгожданому Петровому новосіллі, якщо через 20 років господар довірив відкоркувати шампанське своєму кумові! Нагадаю, що тоді, ще тривала горбачовська антиалкогольна кампанія, і вино не продавалося в першому-ліпшому магазині за рогом.
Як не продавалося, зрештою, і багато чого іншого. Черкащани теж вітали нас концертною програмою, і я донині пам’ятаю слова однієї з гумористичних пісеньок , що «в черкаських магазинах ні чашки, ні ложки».
Взагалі 1991 рік запам’ятався як час тріумфу й розквіту ТЛ. Нас було багато, ми мали безліч цікавих спільних справ і просто весело проводили разом час. Товариство давало можливість і виявити свою громадянську позицію, і застосувати свої здібності для загального добра, і замінювало собою різні «клуби за зацікавленнями». Ще не існувало того розмаїття молодіжних організацій, а в ТЛ ти знав, що перебуваєш серед однодумців і можеш просто дуже комфортно почуватися без страху бути висміяним. Я вже не кажу про особисту дружбу, яку встигли випробувати на міцність роки і різні потрясіння. До певної міри ми зараз почуваємося , як однокласники чи однокурсники, що сиділи за одною партою і довіку будуть на «ти» і на прізвиська, незважаючи на вік і посаду.
Мабуть, кожен з Товариства Лева може згадати наші мандрівки в східному напрямку –від Києва й аж до Далекого Сходу. Хочу розповісти про одну з таких поїздок.
Після Різдва 1991 року вертеп історичної секції ТЛ подався з виступами в Черкаси на запрошення Товариства «Заповіт» - аналога нашої «Просвіти». Це товариство гуртувалося навколо Черкаського музею Т.Шевченка, до речі, музею цікавого і багатого на автентичні експонати. Там і відбувся перший наш виступ. Звичайно, вертеп сприйняли радісно й доброзичливо, адже в музеї зібралася не випадкова, а щиро зацікавлена публіка. Та й після численних виступів у Львові ми почувалися вже майже професіоналами. Співом керував учасник хору «Вірли» Зеник Бойчук, який був дуже вимогливим, тому співали ми непогано. Шкода, тільки, що наш Ірод ( Ігор Добко) загубив ще у Львові свою неповторну маску Брєжнєва! З нею він міг би й не говорити: сама його поява в цьому образі та паралітичні рухи змушували глядачів хапатися за животи. Довелося замінити «дорогого Леоніда Ілліча» червоною маскою ката.
Програму нашого перебування в Черкасах координував Микола Жура – журналіст місцевої молодіжної газети.Саме він запропонував нам виступити в музеї Г.Нарбута, а також за спинами маячив комуністичний Ірод на постаменті і красувався обком партії з червоним прапором. А поруч біля ялинки – наш вертеп зі синьо-жовтим прапором та зовсім не тими героями. . По-друге, публіка – випадкові перехожі, яких зацікавило незвичне видовище. Що можна було почути в натовпі, усім звітував і нотував Петро Радковець. Справа в тому, що Петро – «вічний Жид усіх вертепів» - цього разу грав іншу роль: Придурченко Холуй, «хахол по національності». За сценарієм, він вислужувався перед Іродом, а потім сходив зі сцени і , нічим не примітний, стояв собі серед глядачів. Після смерті Ірода Придурченко вибігав з газетою в руках наперед і волав: «Читайте всі! Усі газети пишуть! Проклятий Ірод духа іспустив!» І вбік: «Помер, бідака, від інфаркту, кажуть!» На цю сценку публіка реагувала дуже жваво. Але найцікавішим було те, що Петро чув усі відгуки про нас безпосередньо під час виступу. Вернувшись до Львова, ми з ним написали про це замітку до «Ратуші» чи «Поступу», на жаль, вже не пам’ятаю точно . Різних «перлів» було багато, але одна фраза стала в історичній секції крилатою: «Диви, диви, а їх дванадцять, як цих самих, апостолів, а той, що вибігає, тринадцятий, - то Іуда!» Якийсь глядач зробив «сенсаційне» відкриття, хоч кількість учасників вертепу була цілком випадковою.
Кумедні моменти були пов’язані і з моєю роллю Черниці. За сценарієм, Козак, Стрілець і Черниця прямують до Вифлеєму, щоб поклонитися Ісусові. На початку 90-х такі неканонічні сценарії були дуже популярними. Зокрема, черниця на фоні співу колядки «Сумний був той Святий вечір» говорить про Голодомор і репресії. Словом, роль серйозна і геть не смішна. А костюм у мене був дуже гарний: завдяки старанням друзів я мала справжній монаший одяг, позичений у костюмерній театру Заньковецької .Додайте до цього серйозну зовнішність молодої вчительки, окуляри, відсутність макіяжу ( бо ж така роль!). І от після кожного виступу доводилося відбиватися від схвильованих жіночок, які зі словами: «Матушка, благословіть!» - кидалися цілувати мені руки. Тоді я нафарбувала нігті яскравим лаком – мовляв, де ви бачили черницю з таким манікюром? – але й це не помагало. Мені було шкода цих людей, десятиліттями відірваних від Бога і будь-якого (хай навіть московсько-патріархатного) церковного життя. Ще коли ми їхали автобусом від вокзалу в Смілі до Черкас, то звернули увагу, що в жодному селі не видно ні церкви, ні каплички. У нас були зі собою якісь просвітницькі книжечки, листівки з Різдвом, тож я почала просто дарувати їх людям зі словами : «Хай вас Бог благословить». Бо ситуація й справді була така – не знаєш, сміятися чи плакати. До речі, у Львові ніхто жодного разу не прийняв мене за справжню монахиню.
В Черкасах ми зустріли Старий Новий рік. Дівчата ще вдома домовилися, що візьмуть зі собою сукні і мешти на шпильках – щоб здивувати хлопців у новорічну ніч. Це нам справді вдалося: хлопці аж оніміли, побачивши нас при повному параді, але виявилося, що й вони мали для нас несподіванку – припасли пляшку шампанського. Справа в тому, що, незважаючи на свята, в поїздці Товариство дотримувалося «сухого закону» - щоб ніхто нічим не міг нам дорікнути. Але з нагоди Нового року хлопці вирішили той закон трохи порушити. І це їм майже вдалося. Чому майже? Та тому, що дорооцінна, єдина на 13 осіб пляшка зберігалася в чиїйсь торбі в теплому готельному номері. Винести її на балкон власник чомусь не здогадався. І при відкриванні вона нам розкішно «відсалютувала». Принаймні я і Соля Ломницька вперше в житті були скупані в шампані разом зі своїми найкращими сукнями. Залишилося півпляшки – кожному по ковточку, а винуватець того обливання Петро Радковець надовго позбувся права відкорковувати будь-які пляшки. Страх перед повторенням такої ганьби, мабуть, міцно засів у його підсвідомості, жартували ми торік на довгожданому Петровому новосіллі, якщо через 20 років господар довірив відкоркувати шампанське своєму кумові! Нагадаю, що тоді, ще тривала горбачовська антиалкогольна кампанія, і вино не продавалося в першому-ліпшому магазині за рогом.
Як не продавалося, зрештою, і багато чого іншого. Черкащани теж вітали нас концертною програмою, і я донині пам’ятаю слова однієї з гумористичних пісеньок , що «в черкаських магазинах ні чашки, ні ложки».
Взагалі 1991 рік запам’ятався як час тріумфу й розквіту ТЛ. Нас було багато, ми мали безліч цікавих спільних справ і просто весело проводили разом час. Товариство давало можливість і виявити свою громадянську позицію, і застосувати свої здібності для загального добра, і замінювало собою різні «клуби за зацікавленнями». Ще не існувало того розмаїття молодіжних організацій, а в ТЛ ти знав, що перебуваєш серед однодумців і можеш просто дуже комфортно почуватися без страху бути висміяним. Я вже не кажу про особисту дружбу, яку встигли випробувати на міцність роки і різні потрясіння. До певної міри ми зараз почуваємося , як однокласники чи однокурсники, що сиділи за одною партою і довіку будуть на «ти» і на прізвиська, незважаючи на вік і посаду.
30-31 березня 1991 року Товариство Лева провело конференцію «Питання культури освітньої-пропагандистської роботи в Україні на сучасному етапі». Необхідність широкого обговорення цієї теми виникла через поширену практику агітаційних поїздок галичан на Велику Україну з метою активізації там національно-визвольного руху. Поїздки робили різні організації національно-демократичного спрямування або місцеві осередків «Руху» і їх члени їхали на такі «екскурсії» дуже охоче. В ті часи, коли пальне було досить дешеве, мешканці мало не кожного галицького села за невеликі гроші винаймали автобус і їхали агітувати «східняків» за незалежну Україну. Якщо в Центральній Україні, де по містах ще була жива українська мова і національна культурна традиція, гостей зазвичай зустрічали радо, далі на схід ставлення до непроханих гостей було стримане. Через непрофесійність «агітаторів», незнання історії, етнічного складу населення, необізнаність з місцевими умовами такі поїздки дуже часто давали лише негативний результат. Особливу шкоду вони приносили на Донбасі. Зазвичай агітатори намагалися об’їхати якнайбільше населених пунктів. Формою роботи було проведення мітингів, відверті бесіди у вузькому колі на злободенні теми практично не практикувались. Нашвидкуруч зібравши людей і провивши черговий мітинг, на якому місцеві жителі навіть не наважувалися брати слово, гості швиденько сідали в автобус і їхали на наступний мітинг. Люди буквально ображались повчальним, навіть зверхнім тоном агітаторів, які так чи інакше обвинувачували їх у манкуртстві чи якихось інших подібних гріхах. Ці деталі і особливості агітаційних поїздок відкривалися поодиноким галичанам, які з тою чи іншою метою бували на Донбасі, зокрема як представники «Руху» для організацій місцевих осередків.
Згадує Валентин Стецюк::
В кінці 1990 року я гостював і родичів на Донбасі. Мій небіж, активіст «Руху» попросив мене бути присутнім представником Львова на установчих зборах у сусідньому місті. Я погодився, хоча членом «Руху» не був. Зобов’язувало розуміння важливості присутності на зборах мешканця міста, яке тоді було епіцентром політичного життя України. Організатори зборів зустріли мене суворим запитанням: «Чому не приїхав Чорновіл?» Звичайно, я не став говорити, що таких міст як цей Кіровськ по Україні багато і у Чорновола просто нема часу бути присутнім всюди. Згадавши, що В’ячеслава на той час в Україні не було, я відповів, що він поїхав на зустріч з Вацлавом Гавелом. Зрозумівши, що Чорновіл замість себе послав мене, організатори заспокоїлись. Людей, здебільшого шахтарів, на збори зібралися дуже багато. Звичайно, мені дали слово і вислухали досить уважно і збори закінчились так, як мало бути – осередок був заснований без жодних суперечок, бо люди, власне, для цього і прийшли. Велику активність шахтарі проявили по закінченні зборів. Мене обступила юрба збуджених людей і наперебій почали звинувачувати у різних гріхах, носієм яких, на їх думку, був кожен галичанин. Почувши, що ми любимо усіх повчати, я зразу зрозумів, який тон мені треба взяти. На обурене запитання, навіщо ми у Львові зруйнували пам’ятник Леніна я відповідав приблизно так: «Ми будуємо демократичну державу, в якій можуть мати місце різні погляди людей. І до цього треба ставитися спокійно. От у Львові Леніна не люблять, тому люди і зняли його пам’ятник. Ви Леніна любите, то нехай його пам’ятники у вас стоять». Коли я сказав, що ці шахтарі Леніна люблять, то за виразом їх облич зрозумів, що якщо і люблять, то не дуже. Після цього пристрасті ущухли і розмова прийняла діловий характер. Я сказав людям, що у нас на Львівщині теж є шахти і було би добре, щоб шахтарі заходу і сходу спілкували між собою без посередників, бо так ліпше зрозуміють один одного. Все закінчилося тим, що я взяв адресу місцевих активістів і обіцяв передати їх осередку «Руху» у Червонограді. Це я зробив, приїхавши до Львова, і контакт між шахтарями був встановлений.
В кінці 1990 року я гостював і родичів на Донбасі. Мій небіж, активіст «Руху» попросив мене бути присутнім представником Львова на установчих зборах у сусідньому місті. Я погодився, хоча членом «Руху» не був. Зобов’язувало розуміння важливості присутності на зборах мешканця міста, яке тоді було епіцентром політичного життя України. Організатори зборів зустріли мене суворим запитанням: «Чому не приїхав Чорновіл?» Звичайно, я не став говорити, що таких міст як цей Кіровськ по Україні багато і у Чорновола просто нема часу бути присутнім всюди. Згадавши, що В’ячеслава на той час в Україні не було, я відповів, що він поїхав на зустріч з Вацлавом Гавелом. Зрозумівши, що Чорновіл замість себе послав мене, організатори заспокоїлись. Людей, здебільшого шахтарів, на збори зібралися дуже багато. Звичайно, мені дали слово і вислухали досить уважно і збори закінчились так, як мало бути – осередок був заснований без жодних суперечок, бо люди, власне, для цього і прийшли. Велику активність шахтарі проявили по закінченні зборів. Мене обступила юрба збуджених людей і наперебій почали звинувачувати у різних гріхах, носієм яких, на їх думку, був кожен галичанин. Почувши, що ми любимо усіх повчати, я зразу зрозумів, який тон мені треба взяти. На обурене запитання, навіщо ми у Львові зруйнували пам’ятник Леніна я відповідав приблизно так: «Ми будуємо демократичну державу, в якій можуть мати місце різні погляди людей. І до цього треба ставитися спокійно. От у Львові Леніна не люблять, тому люди і зняли його пам’ятник. Ви Леніна любите, то нехай його пам’ятники у вас стоять». Коли я сказав, що ці шахтарі Леніна люблять, то за виразом їх облич зрозумів, що якщо і люблять, то не дуже. Після цього пристрасті ущухли і розмова прийняла діловий характер. Я сказав людям, що у нас на Львівщині теж є шахти і було би добре, щоб шахтарі заходу і сходу спілкували між собою без посередників, бо так ліпше зрозуміють один одного. Все закінчилося тим, що я взяв адресу місцевих активістів і обіцяв передати їх осередку «Руху» у Червонограді. Це я зробив, приїхавши до Львова, і контакт між шахтарями був встановлений.
Після консультацій з Валентином Морозом, який тоді проводив свої велелюдні читання в актовому залі медінституту, було висунуто ідею проведення науково-практичної конференції з метою розробки методичних рекомендацій учасникам освітньо-пропагадистської роботи. Щоб ці рекомендації мали професійний характер, участь в цьому заході мали взяти професійні історики, юристи, психологи. Після схваленя на Раді Товариства Лева запропонованої ідеї проведення конференції доручили Валентину Стецюку і Мирославу Тихану. Ярослав Рибак як тодішній голова Товариства вирішував організаційні питання – ви наймання приміщення, виготовлення запрошень тощо.
Після консультацій з Валентином Морозом, який тоді проводив свої велелюдні читання в актовому залі медінституту, було висунуто ідею проведення науково-практичної конференції з метою розробки методичних рекомендацій учасникам освітньо-пропагадистської роботи. Щоб ці рекомендації мали професійний характер, участь в цьому заході мали взяти професійні історики, юристи, психологи. Після схваленя на Раді Товариства Лева запропонованої ідеї проведення конференції доручили Валентину Стецюку і Мирославу Тихану. Ярослав Рибак як тодішній голова Товариства вирішував організаційні питання – ви наймання приміщення, виготовлення запрошень тощо.
Запрошення на конференцію
Продукція ЛФПБВ
Продукція ЛФПБВ
Конференція проходила в Окружному будинку офіцерів, який на той час винував функції Народного дому, приміщення якого він займав. Конференція була задумана як всеукраїнська і, дійсно, на ній були присутні представники Львава і області, Києва, Чернігівщини і Херсонщини. Всього було прослухано більше тридцяти доповідей, серед тем яких, зокрема, були такі:
- Особливості історичного розвитку окремих регіонів України (доповідачі В. Мороз, В. Багацький, І. Ходак);
- Сучасні регіональні проблеми України та їх вплив на загально-національну політику (Т. Стецьків);
- До питання конституції України (Я. Дашкевич);
- Національна самосвідомість як засіб відродження української державності (І. Білас);
- Збереження і розвиток національної свідомості як одне з основних прав людини (П. Рабинович);
- Теоретичні проблеми конституційного статусу суверенної Української держави (В. Кампо);
- Питання національно-державних символів України в освітньо-пропагадистськіц роботі на сучасному етапі (П. Стецюк);
- Вивчення громадської думки і політика (Г.Щерба);
- Етика українського націоналізму як чинник виховання нації (Я. Сватко);
- Екуменічна ідея як засіб подолання міжконфесійних суперечок (М. Хмельовський, Н. Суліма);
- Психологія і культура між людських стосунків (М. Жарких).
- Особливості історичного розвитку окремих регіонів України (доповідачі В. Мороз, В. Багацький, І. Ходак);
- Сучасні регіональні проблеми України та їх вплив на загально-національну політику (Т. Стецьків);
- До питання конституції України (Я. Дашкевич);
- Національна самосвідомість як засіб відродження української державності (І. Білас);
- Збереження і розвиток національної свідомості як одне з основних прав людини (П. Рабинович);
- Теоретичні проблеми конституційного статусу суверенної Української держави (В. Кампо);
- Питання національно-державних символів України в освітньо-пропагадистськіц роботі на сучасному етапі (П. Стецюк);
- Вивчення громадської думки і політика (Г.Щерба);
- Етика українського націоналізму як чинник виховання нації (Я. Сватко);
- Екуменічна ідея як засіб подолання міжконфесійних суперечок (М. Хмельовський, Н. Суліма);
- Психологія і культура між людських стосунків (М. Жарких).
Програма роботи конференції