Перші кроки
Відповідно до складу членів у перші роки свого існування Товариство займалося найрізноманітнішою роботою. Для ліпшої організації діяльності було вирішено сформувати різні секції. Їх за весь час існувало кілька, але кінець-кінцем утвердилися три – історична, етнографічна і екологічна. Історичною спочатку керував Ярослав Грицак, але потім його швидко замінив Ігор Марків. Певний час існувала ще історико-архітектурна секція, керована Андрієм Квятковським, який після об’єднання цих двох секцій перейняв функції голови від Маркова. Етнографічною секцією керували Мирослав Решетило і Дарія Ткач, пізніше Наталка Миртенко, а екологічну кілька років очолював Лев Захарчишин, а коли він став на чолі Товариства, то головою секції обрали Андрія Стасіва. Були ще дві секції, діяльність котрих не була розвинена в достаній мірі - літературно-музична (голова Іван Задорожній) і соціологічна (голова Святослав Гірний). Перша скоро перетворилася на просто музичну і займалася виключно молодіжною музикою, а соціологічна провела одну-єдину акцію - опитування львів’ян відносно місця розташування майбутнього пам’ятника Т.Шевченку (саме тоді розгортався конфлікт навколо цього питання – влада ніяк не хотіла дозволити, щоби він стояв десь в центрі). Однак незважаючи на такий поділ, в кожній секції робилося все можливе, щоб піднести громадську активність мас і роздмухати їх приспану національну свідомість. Була співпраця не тільки між окремими секціями, а і з іншими організаціями. Добрим прикладом такої співпраці був Історичний Театр Товариства Лева, ініціатором якого був Сашко Кривенко. Вистави театру мали широкий розголос, незважаючи на відсутність реклами. Високий рівень вистав театру треба також завдячувати талановитому режисерові Сергію Архипчуку, який тоді багато працював у Львові. Тоді такий був час, що люди спілкувалися між собою часто і завжди намагалися поширювати інформацію про будь-які неофіційні заходи. Наприклад, в кафе «Нектар» національно свідома публіка збиралася на каву двічі на день і там можна було довідатись про усі цікаві і політичні, і культурні новини.
Етнографічна секція Товариства Лева.
Автор фото невідомий
Автор фото невідомий
Історичний театр Товариства Лева тепер вже забутий, а Сашка Кривенка тепер вже нема серед живих, але добра пам’ять про нього і його справи буде довго жити в серцях тих, хто мав нагоду з ним працювати або навіть коротко спілкуватись, бо було в ньому щось таке, що викликало велику симпатію. Навіть його дещо згорблена постать і буйна чуприна привертали зразу увагу. Людина з тонким почуттям гумору, він однак при всій добродушності в разі необхідності міг бути твердим і принциповим. Будучи наділеним творчою фантазією, він був ініціатором і активним виконавцем багатьох починань Товариства. Варто сказати лишень про Вісник Товариства Лева «Поступ», про який ще буде окрема розмова. Товариство Лева приваблювало його можливістю реалізації його різноманітних ідей.
Згадує Андрій Квятковський:
Першим серйозним проектом, що його ще 1988 року почали втілювати філолог Кривенко й історик Марков, був так званий "Історичний театр" Товариства Лева. Проблем зі сценаріями у філолога й історика не було, а для їх реалізації придався акторський досвід Сашка, колишнього учасника одного з аматорських театрів. Власне кажучи, вистав у Історичному театрі було лише дві: одна про Василя Симоненка, друга - "Шевченко очима поколінь". Більше запам'яталася друга. У тій шевченківській виставі не було ні соцреалізму, ні хуторянства. Була вдала спроба співзвучно з часом розповісти, чим у різні епохи був для українців Кобзар. Про раніше приховану частину Шевченкіани чимало львів'ян вперше дізналися саме з тієї вистави.
Хлопці залучили до участі в ній найкращі творчі сили молодого Львова - своїх друзів з аматорського театру МЕТА і з професійного Молодого театру ім. Курбаса, а також хор Товариства Лева. У 1989 році в рамках шевченківської вистави Товариства Лева чи не вперше в радянський час було інсценізовано раніше "нерекомендовану" поему "Великий льох". Ті шалено популярні вистави відбувалися не у вакуумі, а в бурхливій атмосфері тодішнього Львова. Боротьба львів'ян за пам'ятник Шевченка в центрі міста, змагання за визнання національної символіки, за державність української мови, вибори народних депутатів СРСР - все це відлунювало у виставах Історичного театру.
Пам'ятаю, як здригався оплесками зал, коли розповідаючи про часи "Розстріляного Відродження", актори раптом розгортали на всю сцену величезний червоний транспарант із написом "Дайош українізацію!" Але шевченківська вистава - це був перманентний імпровіз. "Запрошуємо вас ще, бо ми в кожен виступ вносимо щось нове!" - постійно казали глядачам ведучі.
Розповідаючи про царську заборону Шевченківських свят у 1914 році, Марков цитував Леніна: "Заборона Шевченківського ювілею є найкращий спосіб агітації проти уряду". "Як добре, що Ленін це сказав!" – репліка Кривенка провокувала гомеричний регіт у залі. А він розповідав про групу львівських студентів, яких у 70-ті роки вигнали з університету за поширення листівок із цією цитатою вождя. Сашко перелічував усі українські організації та товариства, які діяли у Галичині 1914 року, а потім (для порівняння) ті, що існували в 1989-му: Товариство української мови ім. Шевченка, Товариство Лева, Українське добровільне спортивне товариство… "Динамо" (знову сміх у залі). "І все?!" – "дивувався" Ігор. "Ну, хіба ще Компартія України, - іронізував Кривенко. – Але зате який у нас резерв порівняно з 1914 роком!"
У березні 1989-го на запрошення Громади українців Литви Кривенко, Марков і директор Історичного театру Роман Турій разом із трупою відвідали Вільнюс. Приїхавши з міста, де з вас могли зняти навіть синьо-жовтий значок, львів'яни зазвичай розгортали український прапор, дефілювали з ним по Вільнюсу та кайфували. Тому після повернення з Литви у виставі з'явилася нова мізансцена. Сашко дякував "левівському" барду Назарові Новосаду за виконану пісню і дарував привезений з Вільнюса литовський національний прапорець. Новосад реагував: "На жаль, не можу відповісти взаємністю" (сміх у залі). Тоді це був сміливий жарт, тому для "зняття напруги" Назар починав співати свою пісню "Прихилили козаченьки малиновий стяг". Як швидко все змінювалося тоді! Ще 1988-го "Малиновий стяг" був революційним, а 1989-го ним уже "знімали напругу". Щойно повернувшись, хлопці стали свідками жорстокого розгону львівською міліцією несанкціонованого передвиборчого мітингу 12 березня. Історичний театр відреагував на події адекватно. Раніше був епізод із "кооперативом "Гайка" (данина моді на кооперативи з натяком на можливе "закручування гайок"). Тепер Кривенко додав до нього репліку: "Пропоную кооператив "Гайка" перейменувати на кооператив імені 12 березня".
Згадує Лариса Подоляк:
Мій найяскравіший спогад про Сашка Кривенка: десь біля університету на боковій вуличці підвальне приміщення, ущеть забите людьми. Якісь виступи наукові. Має щось читати Сашко. Він виходить наперед і категорично каже: пропустіть мою жінку. Ніхто не рухається. Сашко знову: пропустіть мою дружину, хай сяде, Марусю, ходи сюди. Нуль реакції. Я не буду виступати, поки Маруся не сяде. І ось, нарешті, вона пробирається наперед, вагітна. Сідає на стілець і Сашко починає свій виступ. Мене вразило на все життя, хоч тепер, мабуть я б на таке тільки усміхнулася. Це було так по-справжньому, по-дорослому, не зірку з неба, не з моста у воду заради кохання, не принц на білому коні, а конкретно, приземлено, але так важливо: хай моя Маруся сяде!
Першим серйозним проектом, що його ще 1988 року почали втілювати філолог Кривенко й історик Марков, був так званий "Історичний театр" Товариства Лева. Проблем зі сценаріями у філолога й історика не було, а для їх реалізації придався акторський досвід Сашка, колишнього учасника одного з аматорських театрів. Власне кажучи, вистав у Історичному театрі було лише дві: одна про Василя Симоненка, друга - "Шевченко очима поколінь". Більше запам'яталася друга. У тій шевченківській виставі не було ні соцреалізму, ні хуторянства. Була вдала спроба співзвучно з часом розповісти, чим у різні епохи був для українців Кобзар. Про раніше приховану частину Шевченкіани чимало львів'ян вперше дізналися саме з тієї вистави.
Хлопці залучили до участі в ній найкращі творчі сили молодого Львова - своїх друзів з аматорського театру МЕТА і з професійного Молодого театру ім. Курбаса, а також хор Товариства Лева. У 1989 році в рамках шевченківської вистави Товариства Лева чи не вперше в радянський час було інсценізовано раніше "нерекомендовану" поему "Великий льох". Ті шалено популярні вистави відбувалися не у вакуумі, а в бурхливій атмосфері тодішнього Львова. Боротьба львів'ян за пам'ятник Шевченка в центрі міста, змагання за визнання національної символіки, за державність української мови, вибори народних депутатів СРСР - все це відлунювало у виставах Історичного театру.
Пам'ятаю, як здригався оплесками зал, коли розповідаючи про часи "Розстріляного Відродження", актори раптом розгортали на всю сцену величезний червоний транспарант із написом "Дайош українізацію!" Але шевченківська вистава - це був перманентний імпровіз. "Запрошуємо вас ще, бо ми в кожен виступ вносимо щось нове!" - постійно казали глядачам ведучі.
Розповідаючи про царську заборону Шевченківських свят у 1914 році, Марков цитував Леніна: "Заборона Шевченківського ювілею є найкращий спосіб агітації проти уряду". "Як добре, що Ленін це сказав!" – репліка Кривенка провокувала гомеричний регіт у залі. А він розповідав про групу львівських студентів, яких у 70-ті роки вигнали з університету за поширення листівок із цією цитатою вождя. Сашко перелічував усі українські організації та товариства, які діяли у Галичині 1914 року, а потім (для порівняння) ті, що існували в 1989-му: Товариство української мови ім. Шевченка, Товариство Лева, Українське добровільне спортивне товариство… "Динамо" (знову сміх у залі). "І все?!" – "дивувався" Ігор. "Ну, хіба ще Компартія України, - іронізував Кривенко. – Але зате який у нас резерв порівняно з 1914 роком!"
У березні 1989-го на запрошення Громади українців Литви Кривенко, Марков і директор Історичного театру Роман Турій разом із трупою відвідали Вільнюс. Приїхавши з міста, де з вас могли зняти навіть синьо-жовтий значок, львів'яни зазвичай розгортали український прапор, дефілювали з ним по Вільнюсу та кайфували. Тому після повернення з Литви у виставі з'явилася нова мізансцена. Сашко дякував "левівському" барду Назарові Новосаду за виконану пісню і дарував привезений з Вільнюса литовський національний прапорець. Новосад реагував: "На жаль, не можу відповісти взаємністю" (сміх у залі). Тоді це був сміливий жарт, тому для "зняття напруги" Назар починав співати свою пісню "Прихилили козаченьки малиновий стяг". Як швидко все змінювалося тоді! Ще 1988-го "Малиновий стяг" був революційним, а 1989-го ним уже "знімали напругу". Щойно повернувшись, хлопці стали свідками жорстокого розгону львівською міліцією несанкціонованого передвиборчого мітингу 12 березня. Історичний театр відреагував на події адекватно. Раніше був епізод із "кооперативом "Гайка" (данина моді на кооперативи з натяком на можливе "закручування гайок"). Тепер Кривенко додав до нього репліку: "Пропоную кооператив "Гайка" перейменувати на кооператив імені 12 березня".
Згадує Лариса Подоляк:
Мій найяскравіший спогад про Сашка Кривенка: десь біля університету на боковій вуличці підвальне приміщення, ущеть забите людьми. Якісь виступи наукові. Має щось читати Сашко. Він виходить наперед і категорично каже: пропустіть мою жінку. Ніхто не рухається. Сашко знову: пропустіть мою дружину, хай сяде, Марусю, ходи сюди. Нуль реакції. Я не буду виступати, поки Маруся не сяде. І ось, нарешті, вона пробирається наперед, вагітна. Сідає на стілець і Сашко починає свій виступ. Мене вразило на все життя, хоч тепер, мабуть я б на таке тільки усміхнулася. Це було так по-справжньому, по-дорослому, не зірку з неба, не з моста у воду заради кохання, не принц на білому коні, а конкретно, приземлено, але так важливо: хай моя Маруся сяде!
Одначасно з Товариством Лева діяли інші неформальні організації, можливо, навіть не оформлені офіційно, які використовували для своєї роботи різні можливості. Зокрема, в будинку культури „Будівельник” щотижня проводив засідання дискусійний клуб у досить великому залі, але недостатньому для того, щоб вмістити усіх бажаючих послухати промовців, які зазвичай вели загальну дискусію про демократизацію, свободу слова, права людини. Десь в кінці грудня на засіданя клубу прийшли В’ячеслав Чорновіл, Микола і Богдан Горині, Ірина і Ігор Калинці, Ярослав Кендзьор, Валентин Стецюк та ще дехто з того самого кола. Обговорювалося питання гарантії політичної незалежності. Коли дискусія зайшла у глухий кут, слова попросив Стецюк і заявив у своєму виступі, що не може бути політичної свободи без свободи економічної. Негайно хтось з президії клубу обвинуватив його у закликах до реставрації капіталізму. Такі думки на той час висловлювати було небезпечно. Даремно Стецюк посилався на Горбачова, який у своїх промовах закликав розвивати в радянській економіці практику госпрозрахунку і самоокупність піприємств. Ці дещо туманні пояснення президії не подобались. Тоді на виручку необережному промовцю прийшов Микола Горинь і почав розтлумачувати сенс сказаного у більш м’якому форматі, але дискусія вже прийняла гострий характер, що очевидно було не до вподоби організаторам клубу. Чи організатори добровільно, чи за чиєюсь вказівкою припинили свою діяльність залишилося неясним, але більше засідання клубу не проводилися. Тоді група Чорновола почала переносити свою публічну діяльність на заходи Товариства Лева.
Група одніх з перших членів Товариства Лева
Автор фото невідомий
Автор фото невідомий
Щотижневі збори Товариства в проводилися в кафе Лісотехнічного інституту "Пролісок". Там же в актовому залі Товариство проведело перші доброчинні концерти і вечори поезії. Тут вперше на великій сцені з'явилася група "Не журись". Однак і така форма роботи скоро була втрачена. На вечорі пам'яті Симоненка крім Чорновола з товаришами прийшли ще інші «вільнодумці», зокрема Ярослав Путько, який у своєму виступі заявив, що нас веде Комуністична партія і в решті решт завела у болото. Це вже була повна крамола. Після цього вечора Товариству Лева заборонили проводити вечори в клубі лісотехнічного інституту під приводом того, що ніби-то хтось з членів Товариства порізав покриття на кріслах. Це був явний наклеп, бо завжди до вечера і після нього ретельно перевірявся стан залу. Огляд показав, що це була просто погана провокація - крісла були порізані однаково.
Ближче до зими Товариство поставило собі завдання відновити давню українську традицію різдвяних вертепів. За домовленністю з Ростиславом Братунем, той за підписом інших членів львівської філії Спілки письменніків України (Григорій Нудьга, Олександр Богачук, Роман Федорів, Роман Кудлик, Роман Іваничук, Іван Сварник) опублікував 31.12.1987, очевидно, з власним текстом в "Літературній Україні" статтю "Радуйся, земле!" про історію і значення цього давнього народного театру, щоб в якійсь мірі підготувати громадскість і влади до відновлення цієї традиції. Щоправда, Оля Гнатюк називає її "винайденою", бо такої традиції не було у передвоєнному Львові, "де домінувала міська культура: тоді об'єктом українських прагнень була висока, а не народна культура" (Гнатюк Оля. 2005. Прощання з Імперією. Українські дискусії про ідентичність. Киїів. Стор. 119-120). Але на той час, де у Львові переважали вихідці з села, робота дала надзвичайний ефект. Саме вертепи Товариства Лева започаткували фактичний переворот в масовій свідомості. Традиція відновлювалася поступово, перший офіційний вертеп, який відкрито йшов по Львову був безголосий, лише під мелодію сопілки, співали лише по помешканням, куди приходили колядувати. Але самі походи вертепів по місту давали людям зрозуміти, що те, що було колись заборонене, можна робити не боячись переслідувань і гонінь. Щоправда, переслідування все ще були. Особливо діставалася школярам і студентам. За участь у вертепі молода людина могла мати великі неприємності - за це могли навіть виключити з вузу. Скажімо, чомусь особливо відшукували, хто із школярів був янголом у вертепі. Допоміг Товариству вижити перший прямий зв'язок на телебаченні, участь в якому Товариства Лева зміг відстояти Орест Яремчук, тоді ще на посаді першого секретаря міському комсомолу.
Група одніх з перших членів Товариства Лева
Автор фото невідомий
Автор фото невідомий
Вище вже говорилося про збір підписів за надання українській мові статусу державної. В березні за виступ на комсомольських зборах в університеті на захист студентів, яки збирали підписи, постало питання про виключення Ореста Шейки з комуністичної партії. Донос в обком змусили написати одного з підзахисних студентів і одного з секретарів комітету комсомолу університету. Однак в обкомі були люди, котрі змогли заблокувати це рішення, що допоміг організувати Ростислав Братунь. Одночасно із засіданням бюро обкому проходили збори ініціативного комітету Народного Фронту, до організації яких долучився і міськом комсомолу. Відчуваючи підтримку, Товариство Лева офіційно і одноголосно прийняло рішення про надання українській мові статусу державної. Маскуючи свою діяльність політичного спрямування, але одночасно і з цікавості молодих людей, Товариство урізноманітнювало роботу з відновення українських традицій і народної культури. Зокрема, у когось виникла думка про відродження чорної гаварецької кераміки.
Згадує Андрій Квятковський:
Працюючи на Личаківськму цвинтарі, ми зауважили, що наша праця нагадує Сизіфову, бо поки впорядковували одні надгробки, поруч руйнувалися інші, а на місцях старих поховань хтось влаштовував нові – хоча якимсь давнім рішенням Львівського міськвиконкому поховання на Личакові людей, які не тягнули на статус “видатних”, були формально заборонені. І більшість із нас дійшли висновку, що на Личакові треба створити заповідник. Ми почали складати та надсилати відповідні петиції на адресу партійних і державних органів. Але хто ми були? Неформальна група молоді. Хто би до нас тоді прислухався? До речі, частина людей, зорієнтувавшися, що доведеться підписуватися під якимись вимогами до влади, зметикувала, що це – “політика”, і більше ми їх ніколи не бачили.
Тим часом десь улітку Товариство охорони пам’яток (ним на обласному рівні керував покійний Ігор Кудин) вирішило якось винагородити молодих добровольців, які у свій вільний час задурно робили добру справу. І нам не тільки зробили автобусну екскурсію в Олеський замок, але й завели до “святая святих” – фондів Львівської галереї мистецтв, розташованої поруч із замком, у колишньому монастирі капуцинів. Коли надійшов час вертати до Львова, хтось із учасників дискусії повідомив, що зовсім поруч із Олеськом – лише через ліс перейти – розташоване унікальне село (чи радше хутір) Гавареччина. Воно відрізане від світу – розкинулося серед лісу і туди нема автомобільної дороги, але там доживають віку двоє-троє старих гончарів, які вміють виготовляти за особливою технологією унікальну “чорнодимлену” (“чорнолощену”) кераміку. Ми відвідали село і переконалися, що, справді, неподалік від Львова згасає вогнище народного промислу. У нас виникло бажання щось зробити для його відродження. Але ми були лише неформальною групою молоді, без жодних важелів впливу чи тиску…
Працюючи на Личаківськму цвинтарі, ми зауважили, що наша праця нагадує Сизіфову, бо поки впорядковували одні надгробки, поруч руйнувалися інші, а на місцях старих поховань хтось влаштовував нові – хоча якимсь давнім рішенням Львівського міськвиконкому поховання на Личакові людей, які не тягнули на статус “видатних”, були формально заборонені. І більшість із нас дійшли висновку, що на Личакові треба створити заповідник. Ми почали складати та надсилати відповідні петиції на адресу партійних і державних органів. Але хто ми були? Неформальна група молоді. Хто би до нас тоді прислухався? До речі, частина людей, зорієнтувавшися, що доведеться підписуватися під якимись вимогами до влади, зметикувала, що це – “політика”, і більше ми їх ніколи не бачили.
Тим часом десь улітку Товариство охорони пам’яток (ним на обласному рівні керував покійний Ігор Кудин) вирішило якось винагородити молодих добровольців, які у свій вільний час задурно робили добру справу. І нам не тільки зробили автобусну екскурсію в Олеський замок, але й завели до “святая святих” – фондів Львівської галереї мистецтв, розташованої поруч із замком, у колишньому монастирі капуцинів. Коли надійшов час вертати до Львова, хтось із учасників дискусії повідомив, що зовсім поруч із Олеськом – лише через ліс перейти – розташоване унікальне село (чи радше хутір) Гавареччина. Воно відрізане від світу – розкинулося серед лісу і туди нема автомобільної дороги, але там доживають віку двоє-троє старих гончарів, які вміють виготовляти за особливою технологією унікальну “чорнодимлену” (“чорнолощену”) кераміку. Ми відвідали село і переконалися, що, справді, неподалік від Львова згасає вогнище народного промислу. У нас виникло бажання щось зробити для його відродження. Але ми були лише неформальною групою молоді, без жодних важелів впливу чи тиску…
Технлогія виробу чорної задимленої кераміки, якою колись славилося село Гаваречина, була призабута місцевими жителями. Лишилося буквально кілька людей старшого віку, які ще могли виготовити горщики, миски, горнятка особливим способом, але давно вже не практикували цієї діяльності, а саме село занепадало у віддаленому куті Золочівщини. Ентузіасти з Товариства знайшли цих майстрів і переконали їх передати своє вміння новому поколінню. І виявилося, що це не так вже і складно. Задиміли старі печі і скоро перші партії виробів можна було продемонструвати львівській публіці. Оригінальні вироби одразу зацікавили людей, коли Товариство Лева організувало виставку-продаж на Бернардинському подвір’ї
Гаварецька кераміка стала модною і
навіть темою графічних робіт львівських художників.
Графіка Соломії Лободи
Графіка Соломії Лободи
Майже цілу зиму члени Товариства влаштовували ярмарки старовинних керамічних виробів, виготовлених в селі Гавареччина, привертаючи увагу громадскості не тільки самою керамікою, а і постійними до тих часів небаченими акціями, які міняли масову свідомість і стереотип поведінки настрашених людей. В цих акціях найпомітнішими фігурами були Мирослав Тихан і Тарас Дідула, котрі у легкому вбранні на морозі рекламували і саму кераміку, і Товариство Лева. Бажаючих прибати якийсь глечик було так багато, що хлопці влаштовували творчій аукціон. Лише той міг прибтати бажану посудину, хто тутж на імпровізованій сцені заспівав якусь пісню. На телебаченні було проведено круглий стіл з представниками влади і гаварецькими майстрами кераміки. В результаті до села провели дорогу і відкрили учбову майстерню. Зараз чорна кераміка продається в кожному художньому салоні Львова.
На відкритті виставки 30-го січня 1988 року. Від ліва: Художники Орест Скоп, Олег Микита, Микола Прокопович, письменник Роман Іваничук, художник Володимир Котрушенко, Голова Товаритства Лева Орест Шейка.
Фото Ярослава Кардаша.
Фото Ярослава Кардаша.
Велику подяку львів’ян заслужили члени Товариства за відродження великодних гаївок, котрі вперше за післявоєнні роки були організовані в Шевченківському гаю. Ідея відродження цього давнього і гарного народного звичаю належала Ігорю Калинцю. Він не тільки запропонував свій задум Товариству, але і знайшов людину, котра взялася за цю справу цілком професійно. Нею була Марія Процев’ят, котра мала як тексти і ноти гаївок, так і описи народних великодніх ігор. В короткий термін вона підготувала з числа членів етнографічної секції групу виконавців, яка підготувала до свята программу високого виконавського рівня. Пізніше на основі цієї групи був організаваний добре відомий у подальших часах хор «Вірли», яким керувала таки пані Процев’ят. Цей хор чи не вперше на той час публічно заспівав «Ще не вмерла Україна» у Білій Горі коло могили Маркіяна Шашкевича.
Обкладинка збірки гаївок і присвячена гаївкам графіка Тараса Дідули (одна з великої серії графічних робіт різних львівських художників)
Однак завдання полягало в тому. Щоб гаївки стали масовим святом. Завдяки зусиллям Мирослава Решетило буквально за один день в майстернях поліграфічного інститути була видана збірка текстів, гаївок яка допомогла організувати дійсно народне свято з давніми співами та іграми. Люди буквально плакали, коли слухали чарівні пісеньки, котрі востаннє чули ще в дитинстиві.
Ігри молоді під час гаївок у Шевченківському гаю.
Автор фото невідомий.
Автор фото невідомий.
На той час навряд чи можна було знайти якусь акцію, яка б так розбурхала львівську громаду як гаївки. Свідчить голова Товариства Лева Орест Шейка: «Ми йшли на межі дозволеного, увесь час розширюючи цю межу. На перших Великодних гаївках навесні 1988 р., де зібралося понад 10 тис. львів’ян, Михайло Горинь сказав мені: ‘Ваше святее хотіли використати для публічного виступу, але я заперечив, сказав – незаважайте дітям бавитися. Вони знають, чого хочуть’. Проте події розвивалися дуже швидко , і вже через два місяці на перший мітинг багатотисячна львівська громада» (Шейка Орест. Виступ на пленарному засіднні міжнародній конференції «За нашу і вашу свободу! За наше спільне майбутнє! 25-27 жовтня 2009 р. Львів. Матеріали конференції. Стор. 33).
Від ліва: Марінна Гиба, Юрко Волощак і Петро Дідула готуються до гаївок.
Автор фото невідомий.
Автор фото невідомий.
Тою ж весною була організована знаменита Зелена толока, коли в травні на заклик Товариства Лева для впорядкування Високого замку добровільно прийшло працювати біля тисячі львів'ян та гостей з інших міст. Люди вірили Товариству Лева і охоче брали участь в його заходах. Це стосувалося не тільки українців. Наприклад, на Личаківському цвинтарі поряд з українцями працювали також поляки і вірмени.
Звернення до львівян взяти участь у «Зеленій толоці».
Ближче до літа Товариство Лева почало готуватися до великомасштабної акції - організації і проведення екологічної експедиції „Дністер“. Був проведений доброчинний концерт на збір коштів для експедиції, організаційна конференція за участю науковців Львова, Києва, Москви, Кишинева. На львіських заводах з пожертвуваних військовими частинами паливних баків від літаків були побудовані шість катамаранів, закуплене необхідне туристичне спорядження, викопіювані з секретних військових карти маршрути експедиції, підібраний склад учасників. Велику роботу по підготовці експедиції зробили Мирон Колодко, Левко Захарчишин і Роман Дідула. Урочисте відкриттся експедиції відбулося на площі Ринок 23 травня 1988 року, а на другий день експедиція рушила в похід. Керував експедицією Ігор Пушкар з Тернополя, але весь час в експедиції більшість складали члени Товариства Лева, і поступово позицію начальника експедиції перебрав Валентин Стецюк. Навіть, коли експедиція рухалася по Молдаві поповнення з Товариства приходило завжди і навіть неочікувано. Отож всамому кінці походу з чотирнадцяти учасників дванадцять були членами Товариства Лева.
Грамота учасника експедиції "Дністер".
Робота експедиції була надзвичайно різноманітна. В ній брали участь професійні гідрохіміки, геоморфологи, гідрологи, котрим допомагали студенти, які проходили в експедиції виробничу практику. Крім екологів в експедиції також працювали історики, етнографи, фольклористи. На підставі зібраних матеріалів була зроблена велика екологічна карта Дністра з позначенням на ній місць джерел забруднення річки, стану берегів, а також основних культурно-історичних і природних пам'яток Дністровського краю.
Однак більша частина учасників експедиції займалася агітаціно-масовою роботою – експедиція проводила в населених пунктах екологічні мітинги та брала участь в конференціях із залученням місцевої влади, партійних органів, природоохоронців з державних і громадських організацій. Ця робота полегшувалася тим, що в числі організаторів експедиції були ЦК комсомолу України і Молдови. Відповідно місцеві влади, особливо молдовські, допомагали в проведенні цих заходів, надаючи їм часом дуже величний характер. Нерідко експедицію по прибутті на нову стоянку зустрічали з хлібом сіллю, після чого починалася урочиста частина. Особливо грандіозним було фольклорне свято в селі Наславчому на границі України з Молдовою з виступами народних ансамблів, масовими танцями і співами.
На зустрічі експедиції "Дністер-88" у молдовському селі Наславчому.
Від ліва: Маріанна Гиба, з хлібом-сіллю Настя Іванишин, далі Валентин Стецек, Орися Сорока (Тимчишин), Олена Гордієнко (Тимчишин). На задньому плані Наталя Климчук, Марта Хорунжак, Галина Витвицька.
Автор фото невідомий.
Автор фото невідомий.
Впродовж ста днів учасники експедиції подолали півторатисячекілометровий маршрут від витоків Дністра до Чорного моря і за цей час в ній поперемінно перебуло майже півтори сотні учасників з України, Молдови, Росії. Нерідко до експедиції приєднували також журналісти, які висвічували її роботу в центральній і місцевій пресі. Кореспондент "Известий" підготував для газети великий матеріал з кількома фотографіями під назвою "Есть у реки за щитники". Однак члени Товариства Лева в експедиції займалися не тільки екологічними і культурологічними проблемами. Під виглядом збору фольклору записувалися спогади учасників збройної боротьби за незалежність, на екологічних мітингах піднімалися також і загальнополітичні питання, і все це мало на меті показати людям, що вже настали нові часи і можна сміливіше ставати на захист своїх людських і національних прав.
Згадує Лариса Подоляк:
Перша експедиція Товариства по Дністру. Я (18 років) та Іринка Різничук з медінституту їдемо в Кишинів шукати десь біля Дубосар експедицію. Мобілок, звісно, ніяких, але що нам – знайдемо. І таки знаходимо! Десять днів по тоді ще Молдавії до Бендер! У цьому місті перший вихід «в цивілізацію». Дико хочеться здерти з себе все до вже звичного купальника, втекти із запилюжених вулиць – не вистачає повітря. Так само через 20 років, під час ювілейної експедиції, я на запрошення Капітана Валентина Стецюка поїду десь на Хмельниччину, де назва села одна, а виходити треба десь зовсім не там. Поїду на два дні – дорога до тих місць і назад займе більше часу. Хлопці з експедиції мене таки знайдуть і я знову повернуся ніби в свою родину, хоч зі знайомих облич тільки три. Наступного року і згодом до них поїде вже моя донька і теж якось за кілька днів стане в експедиції своєю. А тоді, після першого сплаву Дністром Валентин Михайлович дає мені на коректуру свій «Щоденник експедиції», який сподівається опублікувати. Я гордо (а точніше – зверхньо-пихато) правлю на кшталт «двірець» на «вокзал»…
Згадує Петро Рибчук:
Згадуючи окремі події, найбільше запам'яталися пригоди з Дністрових експедицій. Розпочну з повчальної пригоди важливої для любителів пива.
Експедиції по Дністру мали дві головних складових, екологічну і етнографічну. Етнографічна - це збирання спогадів, обрядових пісень, запис музики в селах по Дністру. Екологічна складова - вивчення здоров'я річки, виявлення забруднених ділянок, викриття заводів-забрудників.
Десь в районі Ходорова керівник експедиції Валентин Стецюк доручив мені і ще двом колегам перевірити, чи не скидає промислові води у Дністер місцевий пивзавод. Ймовірно, то був Ходорівський пивзавод, але я можу й помилитися. Гарячого дня ми обійшли пивзавод по периметру, нічого злого не знайшли. На наше здивування, директор пивзаводу пішов на співпрацю і показав нам, як виготовляють пиво. На завершення, завів нас у лабораторію контролю якості продукту. Продукт був свіжим, пахучим, пінистим, холодним... і дуже смачним. Такого смачного пива я до того ще не пив. Повернувшись з експедиції, десь через тиждень, на залізничному вокзалі побачив пиво того самого пивзаводу. Приємні спогади наповнили рот і я купив напевно пів'ящика... І яке розчарування було у мене від тої покупки. Пиво - ніяке, без смаку пійло. Тут я порозумнішав. Не все те золото, що блищить. Не все пиво таке смачне, як із запасів директора пивзаводу.
Перша експедиція Товариства по Дністру. Я (18 років) та Іринка Різничук з медінституту їдемо в Кишинів шукати десь біля Дубосар експедицію. Мобілок, звісно, ніяких, але що нам – знайдемо. І таки знаходимо! Десять днів по тоді ще Молдавії до Бендер! У цьому місті перший вихід «в цивілізацію». Дико хочеться здерти з себе все до вже звичного купальника, втекти із запилюжених вулиць – не вистачає повітря. Так само через 20 років, під час ювілейної експедиції, я на запрошення Капітана Валентина Стецюка поїду десь на Хмельниччину, де назва села одна, а виходити треба десь зовсім не там. Поїду на два дні – дорога до тих місць і назад займе більше часу. Хлопці з експедиції мене таки знайдуть і я знову повернуся ніби в свою родину, хоч зі знайомих облич тільки три. Наступного року і згодом до них поїде вже моя донька і теж якось за кілька днів стане в експедиції своєю. А тоді, після першого сплаву Дністром Валентин Михайлович дає мені на коректуру свій «Щоденник експедиції», який сподівається опублікувати. Я гордо (а точніше – зверхньо-пихато) правлю на кшталт «двірець» на «вокзал»…
Згадує Петро Рибчук:
Згадуючи окремі події, найбільше запам'яталися пригоди з Дністрових експедицій. Розпочну з повчальної пригоди важливої для любителів пива.
Експедиції по Дністру мали дві головних складових, екологічну і етнографічну. Етнографічна - це збирання спогадів, обрядових пісень, запис музики в селах по Дністру. Екологічна складова - вивчення здоров'я річки, виявлення забруднених ділянок, викриття заводів-забрудників.
Десь в районі Ходорова керівник експедиції Валентин Стецюк доручив мені і ще двом колегам перевірити, чи не скидає промислові води у Дністер місцевий пивзавод. Ймовірно, то був Ходорівський пивзавод, але я можу й помилитися. Гарячого дня ми обійшли пивзавод по периметру, нічого злого не знайшли. На наше здивування, директор пивзаводу пішов на співпрацю і показав нам, як виготовляють пиво. На завершення, завів нас у лабораторію контролю якості продукту. Продукт був свіжим, пахучим, пінистим, холодним... і дуже смачним. Такого смачного пива я до того ще не пив. Повернувшись з експедиції, десь через тиждень, на залізничному вокзалі побачив пиво того самого пивзаводу. Приємні спогади наповнили рот і я купив напевно пів'ящика... І яке розчарування було у мене від тої покупки. Пиво - ніяке, без смаку пійло. Тут я порозумнішав. Не все те золото, що блищить. Не все пиво таке смачне, як із запасів директора пивзаводу.
З перших же днів роботи експедиції вона потрапила під нагляд органів КДБ. Причиною цього став мітинг у селі Лімна Турківського району. Місцеві жителі ніяк не хотіли збиратися на цей мітинг, бо їх мало цікавили екологічні проблеми. Від літ вони боролися за відкриття закритої ще із сталінських часів церкви і на знак протесту проти непоступливостві влад не хотіли підтримувати жодних офіційних акцій, якою в їх очах і була експедиція „Дністер“. Людей вдалося заманити на мітинг обіцянкою допомогти їм в їхній боротьбі за церкву. Після мітингу люди самовільно відчинили церкву і влаштували там моління разом із членами експедиції. Про це „свавілля“ стало відомо в районі, і двох членів експедиції - Тараса Панкевича та Юрка Боднарука викликали у районний відділ КДБ для розслідування інциденту. Справа тягнулася кілька днів і ставала дуже небезпечною для хлопців. Уже в Самборі до експедиції приїхав представник обкому комсомолу і заявив, що в разі підтвердження вини хлопців будуть „карати“. Це однозначно загрожувало виключенням Тараса з медінституту. Онак справу вдалося зам'яти, в чому дуже допомогла прцівник телебачення Неоніла Братунь, дружина Ростислава Братуня. До того ж у цей час у Львові почалисі перші мітинги та демонстрації, і КДБ мало більш серйозний клопіт. Однак так сталося у Львові, а на периферії місцеві влади і органи КДБ ще довго стояли на сторожі віджилих радянських порядків. Ще у 1990 році, коли вже деякі члени Товариства були обрані до обласної ради, експедиція мала серйозні проблеми під час руху вздовж Стрия у Турківському районі. За намовою керівництва району місцевий міліціонер у брутальній спосіб змусив учасників експедиції залишити табір в селі Верхнє Висоцьке, завдавши декому з них фізичних пошкоджень. Секретар райкому, здається на прізвище Брич, ще не зрозумів, що вже настали нові часи. Це йому допоміг зробити Славко Рибак, депутат тоді вже обласної ради, який негайно прибув на місце конфлікту. Після цього той нещасний міліціянт приходив принизливо просити пробачення у начальника експедиції.
Згадує Петро Рибчук:
Ще одна спогад-думка про те, чи КДБ відслідковував діяльність Товариства Лева. Я був звичайним, рядовим членом, не серед лідерів. Не сподівався, що навіть моя скромна персона може бути інтересом радянських спецслужб. Але виявилося, що то не так. У 1989-му році я вчився на стаціонарі факультеті журналістики. Мав знайомого студента-заочника з Турки. В нього була якраз сесія і він попросився переночувати у моєму гуртожитку. Вечором, за звичай, трохи говорили, політикували. Я розказав йому про Товариство Лева. То ж був час розквіту гласності. Колега мав прийти переночувати ще раз. Але наступного дня після лекцій я зустрів його збентеженого, переляканого. Він сказав, що ночувати не буде. Шепотом розповів, що переказ вчорашньої політичної розмови в гуртожитку під обід уже був на столі керівника Турківського КДБ.
Виявилося, брат мого колеги працював у тамтешньому КДБ. Брат брата терміново попередив, ще один обмін політичними ідеями в гуртожитку і обидва вони можуть втратити роботу. Студент-журналіст - посаду кореспондента турківської районної газети, а його брат - посаду у турківському відділенні КДБ.
З цієї пригоди маю тверде переконання, що відомства політичного контролю Радянського Союзу пильно наглядали за Товариством Лева. Але робили це вміло, не робили такі проколи, як Турківське відділення КДБ.
Ще одна спогад-думка про те, чи КДБ відслідковував діяльність Товариства Лева. Я був звичайним, рядовим членом, не серед лідерів. Не сподівався, що навіть моя скромна персона може бути інтересом радянських спецслужб. Але виявилося, що то не так. У 1989-му році я вчився на стаціонарі факультеті журналістики. Мав знайомого студента-заочника з Турки. В нього була якраз сесія і він попросився переночувати у моєму гуртожитку. Вечором, за звичай, трохи говорили, політикували. Я розказав йому про Товариство Лева. То ж був час розквіту гласності. Колега мав прийти переночувати ще раз. Але наступного дня після лекцій я зустрів його збентеженого, переляканого. Він сказав, що ночувати не буде. Шепотом розповів, що переказ вчорашньої політичної розмови в гуртожитку під обід уже був на столі керівника Турківського КДБ.
Виявилося, брат мого колеги працював у тамтешньому КДБ. Брат брата терміново попередив, ще один обмін політичними ідеями в гуртожитку і обидва вони можуть втратити роботу. Студент-журналіст - посаду кореспондента турківської районної газети, а його брат - посаду у турківському відділенні КДБ.
З цієї пригоди маю тверде переконання, що відомства політичного контролю Радянського Союзу пильно наглядали за Товариством Лева. Але робили це вміло, не робили такі проколи, як Турківське відділення КДБ.
Участь у експедиції «Дністер» для багатьох її учасників стартовим майданчиком для подальшої професійної, зокрема наукової роботи. Досить сказати, що з часом на зібраному в експедиції матеріалі було захищено кілька кандидатських дисертацій, не кажучи вже про дипломні чи курсові роботи. А громадянка США Сара Філліпс, захистивши докторську в тематиці методів народної медицини, поширених серед мешканців Дністровського краю, стала профессором Індіанського університету.
Згадує Петро Рибчук:
Участь у Дністровській експедиції Товариства Лева побічно зробила мене знаменитим на факультеті журналістики через видатну характеристику, яку я отримав після журналістської практики у чернівецькій газеті Радянська Буковина. Проходження Дністровської експедиції Чернівецькою областю і моя практика у Радянській Буковині часово співпали. Телефоном я домовився з редактором газети, що тиждень буду в експедиції і буду писати звідти репортажі. Отож, до редакції я прибув не у костюмі з солідним журналістським дипломатом, а із рюкзаком за плечима.
Куратором моєї практики у Радянській Буковині був дуже творчий журналіст. Моє туристичне спорядження так йому запам'яталося, що по завершенню журналістської практики я отримав дуже позитивну характеристику приблизно такого змісту. "Студент Петро Рибчук завжди готовий виконати серйозні журналістські завдання. Він не шукає побутових благ. За плечами у нього завжди рюкзак, спальний мішок, миска, ложка. Це дозволяє йому оперативно прибувати на важливі події, давати правдиву інформацію. Журналісти як він - справжні лідери перебудови".
Участь у Дністровській експедиції Товариства Лева побічно зробила мене знаменитим на факультеті журналістики через видатну характеристику, яку я отримав після журналістської практики у чернівецькій газеті Радянська Буковина. Проходження Дністровської експедиції Чернівецькою областю і моя практика у Радянській Буковині часово співпали. Телефоном я домовився з редактором газети, що тиждень буду в експедиції і буду писати звідти репортажі. Отож, до редакції я прибув не у костюмі з солідним журналістським дипломатом, а із рюкзаком за плечима.
Куратором моєї практики у Радянській Буковині був дуже творчий журналіст. Моє туристичне спорядження так йому запам'яталося, що по завершенню журналістської практики я отримав дуже позитивну характеристику приблизно такого змісту. "Студент Петро Рибчук завжди готовий виконати серйозні журналістські завдання. Він не шукає побутових благ. За плечами у нього завжди рюкзак, спальний мішок, миска, ложка. Це дозволяє йому оперативно прибувати на важливі події, давати правдиву інформацію. Журналісти як він - справжні лідери перебудови".