На підйомі
Восени 1988 р., нарешті, настав час швидкого зростання політичної активності мас і у Львові, і по цілій Україні. У Товариства Лева знайшлися послідовники. Його філія відкрилася у Луцьку, де головою став Олег Покальчук, в Тернополі філією Товариста Лева на конфедеративних засадах стало товариство „Вертеп“. Були посланці і від інших міст України, котрі хотіли би мати підтримку львів’ян, але за межами Західної України створити щось подібне було важко, тим більше , що ТЛ мало досить роботи і у самому Львові. Щоб не втрачати позицій, Товариство Лева мусило шукати нові форми роботи, переносити центр ваги діяльності в політичний бік, хоча і не можна було занедбувати „будительську“ роботу методом відновлення старовинних народних звичаїв. Кожна секція регулярно збиралася один раз на тиждень в одному з приміщень на Бернардинському подвір’ї і практично автономно планувала свої акції.
В цей рік особливо ретельно готувалися до свята Святого Миколая. Потім було святкування Святого Андрія, але це вже була цілком молодіжна забава. Зразу після Андрія почали готуватися вертепи. В цей рік їх в Товаристві було близько десяти і кожен з них мав свою назву. Сценарії для вертепів писалися наново, часто професійними літераторами, наприклад, Іриною Калинець, були злободенні, з політичним забарвленням, хоча головні герої та колядки, звичайно, залишалися традиційними. Перед виходом до людей учасники вертепів проводили по кілька репетицій, готовули відповідні костюми, а на Різдво три дні поспіль ходили по хатах із своїми виставами. Звичайно кожен вертеп мав цілий список запрошень і ходили тільки по запрошеннях до рідних, близьких знайомих, відомих громадських діячів, але нерідко перехожі, побачивши вертепну групу, запрошували її до себе в хату, і ніхто не відмовлявся. Часто співали разом з людьми на вулицях, у трамваях, автобусах, і це створювало атмосферу загального піднесення і радості. Разом з колядками співали також і повстанські, стрілецькі пісні, котрі поширювалися в рукописах від вертепу до вертепу.
Як вже зазначалася, Прибалтика вела перед в процесі національного відродження і демократичних перетворень і тим давала приклад інших республікам. Не тільки приклад, але здійснювала конкретну практичну допомогу. Завдяки дружнім стосункам литовських та українських дисидентів, які сформувалися в радянських в'язницях, редакція "Українського вісника" отримала можливість видаватися масовим тиражем у Вільнюсі. За цим прикладом діяло і Товариство Лева. Як тільки визріла ідея видавати власну газету Товариства, її реалізація була зроблена за допомогою друзів з Литви. Детальніше про це йдеться в окремому розділя "Співпраця з національно-демократичними організаціями Прибалтики".
Газета Товариства Лева «Поступ» (Згадує Андрій Квятковський)
У березні 1989-го на запрошення Громади українців Литви Кривенко, Марков і директор Історичного театру Роман Турій разом із трупою відвідали Вільнюс. Та поїздка до Вільнюса виявилася доленосною. Сашко, Ігор і Роман домовилися там про друкування самвидавівської газети. Гроші на це були - прибутки від платних вистав Історичного театру…11 квітня на засіданні ради Товариства Лева розглядалося питання про "вісник" Товариства. Рада затвердила склад редколегії. Але це була формальність - фактично кістяк редколегії вже існував. Кривенко, Марков, Стецьків, Ігор Гринів (тоді голова Товариства, а тепер нардеп) і Роман Турій уже мали готовий макет газети… Одразу по закінченні засідання Турій з макетом відбув до Вільнюса. Так народився "Поступ". У Львові поширення "Поступу" почалося 27 квітня 1989 року, у Великодню неділю. Було видруковано 4 тисячі примірників першого номера. Значну частину розповсюдили на великодніх гаївках у "Шевченківському гаї", ще частину - перед першотравневою демонстрацією. Формально Кривенко став головним редактором лише 12 червня. Так вирішила редколегія після виходу 5-го числа газети. А збиралася вона у кімнатці, де жила сім'я Сашка, в університетському гуртожитку на вул. Пересади (тепер - Медової Печери). Кривенко тоді працював на кафедрі філології своєї alma mater, поки не позбувся посади "через політику". Невдовзі "Поступ" своєю популярністю перевершив Історичний театр. Він уже виходив тиражами в десятки тисяч примірників і відіграв не останню роль у перемозі галицьких націонал-демократів на виборах 1990 року. Наприкінці квітня 1990 року редколегія "Поступу" фактично підвела підсумки попереднього періоду. По-перше, самвидав помирав, і треба було переходити на легальний режим. По-друге, політичний успіх "поступівців" несподівано оголив редакцію - Сашко мусив зосередитися на роботі в облраді, ще двоє провідних членів редколегії стали народними депутатами України. Було вирішено запросити на посаду головного редактора члена Студентського Братства, випускника журфаку (з досвідом роботи у самвидаві) Володю Панкеєва.
У березні 1989-го на запрошення Громади українців Литви Кривенко, Марков і директор Історичного театру Роман Турій разом із трупою відвідали Вільнюс. Та поїздка до Вільнюса виявилася доленосною. Сашко, Ігор і Роман домовилися там про друкування самвидавівської газети. Гроші на це були - прибутки від платних вистав Історичного театру…11 квітня на засіданні ради Товариства Лева розглядалося питання про "вісник" Товариства. Рада затвердила склад редколегії. Але це була формальність - фактично кістяк редколегії вже існував. Кривенко, Марков, Стецьків, Ігор Гринів (тоді голова Товариства, а тепер нардеп) і Роман Турій уже мали готовий макет газети… Одразу по закінченні засідання Турій з макетом відбув до Вільнюса. Так народився "Поступ". У Львові поширення "Поступу" почалося 27 квітня 1989 року, у Великодню неділю. Було видруковано 4 тисячі примірників першого номера. Значну частину розповсюдили на великодніх гаївках у "Шевченківському гаї", ще частину - перед першотравневою демонстрацією. Формально Кривенко став головним редактором лише 12 червня. Так вирішила редколегія після виходу 5-го числа газети. А збиралася вона у кімнатці, де жила сім'я Сашка, в університетському гуртожитку на вул. Пересади (тепер - Медової Печери). Кривенко тоді працював на кафедрі філології своєї alma mater, поки не позбувся посади "через політику". Невдовзі "Поступ" своєю популярністю перевершив Історичний театр. Він уже виходив тиражами в десятки тисяч примірників і відіграв не останню роль у перемозі галицьких націонал-демократів на виборах 1990 року. Наприкінці квітня 1990 року редколегія "Поступу" фактично підвела підсумки попереднього періоду. По-перше, самвидав помирав, і треба було переходити на легальний режим. По-друге, політичний успіх "поступівців" несподівано оголив редакцію - Сашко мусив зосередитися на роботі в облраді, ще двоє провідних членів редколегії стали народними депутатами України. Було вирішено запросити на посаду головного редактора члена Студентського Братства, випускника журфаку (з досвідом роботи у самвидаві) Володю Панкеєва.
Заради справедливості слід сказати, що інша група членів Товариства Лева, а саме - Олесь Пограничний, Володимир Павлів та Володимир Панкеєв вже видавали самвидавом альманах „Віко“. „Поступ“ виходив з різною періодичністю, найбільш його виходило до трьох, рідко чотирьох номерів на місяць. Розповсюдженням газети займалися всі члени Товариства і через це мали інколи проблеми з „органами“. Одного разу з паками газет у торбах ніби „випадково“ були затримані міліцією Левко Захарчиши і Ярослав Рибак. При цьому відбулася дуже комічна ситуація з „понятими“, але найсмішнішим було те, як себе викрив начальник відділення. Коли на його запитання про рік народження Левко назвав 1961, той відповів: „ Ну что же ви нас обмануєтє? У нас єсть інформація, что в 1964 году Ви уже пошли в школу“. Цей епізод ілюструє той нагляд, під яким постійно перебували члени Товариства Лева, і що затримка з газетами була зовсім не випадковою. За поведінкою членів Товариства Лева слідкували не тільки правоохоронці. Слід сказати, що і Товариство Лева мало на той час і свою „агентуру“ в партійних органах. Принаймні, про що йшла мова на засіданнях міському партії, керівництву Товариства ставало відомим вже на другий день.
Тим часом рух за створення „Руху“ продовжувався. Якась ініціативна група проголосила його створення в Івано-Франківську і зайшла навіть обгрунтування, чому саме це місто має бути центром НРУ. Ця акція не була сприйнята серйозно, але група членів Товариства їздила до Івано-Франківська зав’язувати контакти і там теж мала проблеми з міліцією. Ярослава Рибака врятувала від арешту Дзвінка Калинцівна, котра вступилася за нього, назвавши його своїм чоловіком. Пізніше, 12 березня на підтримку “Руху” у Львові відбувся великий мітинг, котрий був розігнаний міліцією за допомогою міліцейських службових собак. Таке поводження з людьми викликало настільки сильне обурення населення, що влада вже більш ніколи не наважувалася робити подібні речі.
Наскількі небезпечну роботу для існуючої імперії веде Товариство Лева, в Москві не розуміли. Демократичні на той час центральні видання, які мали на меті лишень перетворення комуністичного суспільства на громадянське, симпатизували йому, бо бачили зовнішню оболонку акцій Товариства і недобачали глибинних процесів, які викликала діяльність Товариства. Аналізуючи діяльність Товариства, журнал «Юность» писав:
"Залишається сказати, що нема сьогодні у Львові більш популярної громадської організації, ніж Товариство Лева. Почавши з доглядання за некрополем і «зеленої толоки», воно перетворюється, очевидно, у модель громадянського суспільства у міському масштабі, у якусь паралельну структуру, яка охоплює своїми ініціативами , одну за другою усі області суспільного життя. У термінології маючих владу –«група ризику».
Що ж, ризик – узяти на себе Шевченківське свято в області, Ризик – вечір памяті композитора Івасюка. Ризик – спроба відродження керамічного виробництва в селі. Ризик – екологічна експедиція по Дністрі на катамаранах. Ризик – заробляння грошей («доброчинною спекуляцією» називають жартома «левенята» ций напрямок своєї роботи). Ризик – організація рок-фестивалю, який має стати престижним. Ризик – складання і видавництво пісенного фольклору. Ризик лабораторія незалежної екологічної експертизи. Ризик – висунення свого кандидата у народні депутати. Вертепи ризик. Ризик – все ще – бути"
Що ж, ризик – узяти на себе Шевченківське свято в області, Ризик – вечір памяті композитора Івасюка. Ризик – спроба відродження керамічного виробництва в селі. Ризик – екологічна експедиція по Дністрі на катамаранах. Ризик – заробляння грошей («доброчинною спекуляцією» називають жартома «левенята» ций напрямок своєї роботи). Ризик – організація рок-фестивалю, який має стати престижним. Ризик – складання і видавництво пісенного фольклору. Ризик лабораторія незалежної екологічної експертизи. Ризик – висунення свого кандидата у народні депутати. Вертепи ризик. Ризик – все ще – бути"
Автор цих рядків кілька днів прожив у Львові, зустрічався з багатьма членами Товариства Лева, з якими проводив тривалі розмови, але в нього не виникало жодної підозри, що в душі кожен з них є за тодішніми мірками «українським буржуазним націоналістом».
26 березня відбувся перший тур більш-менш демократичні вибори народних депутатів СССР, які проходили за складною системою і розтягнулися до 21-го травня.. Товариство Лева підтримувало кандидатуру одного із своїх членів - Ростислава Братуня. Від грудня 1988 року „леви“ провели велику агітаційну роботу, розповсюджували серед людей машинописні відозви із закликом підтримати його як свого народного депутата. У тодішніх умовах ще не можна було говорити відкрито про вимогу незалежності України, до якої не було іншої дороги, ніж йти парламентським шляхом. У росповсюджуванихагітках така мета стояла лише завуальвано:
«В період сталінізму й застою український народ повністю втратив своє державне суверенне право встановлювати порядки в своєму домі, розпоряджатися його багатствами. Наші ліси і поля, заводи і шахти, вода та повітря повинні перейти у розпорядження дітей цієї землі»
Люди розуміли, про що йдеться, але розуміла і партійна верхівка. Антидемократичні положення виборчого закону ледь не звели ці зусилля нанівець. Керована партійними бюрократами окружна виборча комісія відмовилася зареєструвати Братуня кандидатом. Але обєднаними зусиллями активістів демокртичного руху Львова вона таки була змушена в останній момент прийняти документи не внавязаного зверху канлдидата вперше 50 років Радянської влади. Народна підтримка зробила свою справу і Братунь став одним з двох депутатів Верховної Ради від Львова після другого туру виборів. Особливо треба відмітити, що роботі членам Товариства Лева допомагало багато звичайних людей. На обчислювальних центрах та інших місцях своєї роботи ці люди, ризикуючи своїм становищем чи кар’єрою, родруковували на державній техніці агітаційні матеріали. Інші розповсюджували ці листівки за місцем свого мешкання, передавали в інші місця через своїх надійних зеайомих. Відчувався якийсь загальний чистий і світлий порив - послужитися справі розбудови незалежої і демократичної держави.
А в квітні у Львові відбулася знаменна подія - вперше за багато років в місті відкрито був піднятий синьо-жовтий прапор. Це сталося на мітингу біля ратуші 26 квітня - у день річниці Чорнобильської катастрофи. Прапор підняв член Товариства Лева Юрко Волощак і одразу ж на протилежному кінці площі замайоріли ще два. Юрко із своїм прапором пройшов крізь натовп і став поруч із Богданом Котиком, котрий саме виголошував промову. Котик був мером міста, комуністом, але всупереч побоюванням відреагував на прапор зовсім спокійно, вірніше не реагував ніяк. Після цого епізоду синьо-жовті прапори стали з’являтися у Львові масово. Рівно через місяць прилюдно з’явилися прапори і в Києві.
Масова забава на Великдень 1989 р.
Автор фото невідомий.
Автор фото невідомий.
На Великодну ніділю тисячі львів’ян заполонили Музей народної архитектури під відкритим небом у Шевченківському гаю. Вони прийшли, згадавши давні часи, на календарно-обрядове свято, організоване Товариством Лева. Центром забави стала Кривчицька церква, де водили гаївки два гурти під керівництвом Марії Процев’ят та Тетяни Лисенко. З дітьми бавилися члени етнографічної секції Ярина Коваль та Галина Гаврилів. Щорічною організацією цих гаївок Товариство Лева завдячує ту добру пам’ять про себе, котра лишилася в серцях вдячних львів’ян. Через кілька днів у Львові відбулася першотравнева демонстрація трудящих. Ось як її описував „Поступ“:
Цьогорічна першотравнева демонстрація у Львові вперше за десятки літ ішла під лозунгами правди. Цій правді перегороджували дорогу вантажні автомобілі і недалекоглядна міліцейська ретельність, запнута парадною формою. Колона прихильників Народного Руху викликала незрозумілу стурбованість на трибуні - патріоти радянського Львова захвилювалися, очевидно, в черговий раз за свою репутацію перед центром. Але колона вже рухалась повз червоне підвищення, пошарпана у сутичках з охоронцями правопорядку, і весь демократичний Львів захоплено вітав її як переможця і виразника волі мас. „За Народний Рух“. „За Івана Драча“ - це були не просто гасла, а вимога врахувати веління тих, кого і зараз лицемірно звано господарями країни.
Демонстрація 1-го Травня 1989 року у Львові буде історичною, бо вперше йшла під двома знаменами - синьо-жовтим та червоним (Інформаційний вісник Товариства лева «Поступ». 1989. № 2).
Демонстрація 1-го Травня 1989 року у Львові буде історичною, бо вперше йшла під двома знаменами - синьо-жовтим та червоним (Інформаційний вісник Товариства лева «Поступ». 1989. № 2).
Сьомого травня у Львові сталася ще одна подія - установчі збори Львівської регіональної організації Народного руху України за перебудову. Збори відбувалися напівтаємно у Пороховій вежі. Атмосфера зборів була урочиста і піднесена. З доповідями виступили М. Косів, чл.-кор АН УРСР М. Голубець, кандидат економічних наук М. Швайка. Доповідачі, так само, як і подальші виступаючи головно обґрунтовували необхідність створення НРУ соціальними, екологічними та економічними причинами, перемелювали загальні фрази про інтереси і слуг народу, його виховання, свободу нації, національне відродження, необхідність дисципліни тощо. Мало було конструктиву, тим більше не піднімалися політичні питання, а, навпаки, підкреслювалася теза про перебудову в рамках соціалізму. Зокрема Михайло Косів закінчив свою промову словами:
Ми сьогодні проголосили основним гаслом перебудови повернути соціалізмові його ленінське розуміння. То ж виконаймо цей його заповіт (Інформаційний вісник Товариства лева «Поступ». 1989. № 3).
Це був чистішої води політичний перформенс, гра словами, яка просто характеризує атмосферу того часу, спосіб поведінки і висловлювань, викликаних непевністю, надобережністю. Нема сумніву, що той же Косів, як і інші, не вірив в ідеали комунізму і в глибині душі сподівався, що розпочатий політичний процес кінець-кінцем приведе до незалежності. Інші люди, схильні до екстремізму, були прибічниками більш рішучих дій, але на той час вони б не мали підтримки в суспільстві і, можливо, привели до непотрібних жертв. Однак внутрішні суперечності гігантської імперії незалежно від волі людей вели до її розвалу. Політична мудрість була в тому, щоб прискорити цей процес і при цьому не спровокувати систему до репресій.
Та недолік національно-визвольного руху був не в крайній обережності, розвиток подій сам підказував, коли можна були приступати до більш радикальний дій. Як показали подальші події, недолік був у тому, що національні лідери захопилися зовнішніми ефектами, гучними фразами, мітинговістю, нехтуючи конструктивною роботою. Це був час загальної ейфорії і тверезі голоси тонули у фразеології тих політиків, які діяли не формуючи загальні настрої мас, а підпадаючи під їх вплив. На тій же конференції конструктивні думки були висловлені, але не були розвинуті і в подальшій діяльності не були реалізовані або реалізовані лише частково. Практично організаційні питання були підняті лише членами Товариства Лева Ігорем Гринівим і Валентином Стецюком. Голова Товариства на той час Гринів запропонував низку конкретних пропозицій, серед яких намічалася горизонтальна структура НРУ у формі різного роду комісій: редакційної, інформаційної, зовнішніх зв’язків, науково-теоретичної, міжнаціональних стосунків, екологічної тощо. Ці пропозиції були враховані в резолюції конференції. Натомість більш «прозаїчні» думки Стецюка виявилися незрозумілими присутнім. Він запропонував мати в організаційній структурі НРУ фінансово-економічний орган, який би забезпечував матеріальну базу Руху, ідеолічно- пропагандистську комісію, яка б скеровувала просвітньо-виховну роботу відповідно до різниці в регіональній ментальності населення України, відділ кадрів, який би займався залученням до роботи в Русі фахівців в галузі економіки, соціології, психології тощо. Це настільки не відповідало настроям присутнім, що секретаріат конференції записав з виступу лише слова про те, «що для діяльності НР потрібні великі гроші» (Інформаційний вісник Товариства лева «Поступ». 1989, № 3) . Справедливість цих слів стала зрозумілою лише через кілька років, коли Рух опинився без власних засобів масової інформації, тобто без можливості формування громадської думки.
Трьома співголовами Президії регіональної організіції Руху були обрані О. Влох, М. Голубець і Л. Сеник. Про вдалість такого вибору говорить той факт, що жоден з цих людей не залишився у великій політиці надовго. Такий старт Руху можливо і визначив його подальший розвиток у республіканському масштабі. Рухівці і надалі більше уваги приділяли зовнішнім ефектам і тому не виправдали до кінця ті аванси, котри їм давалися
Та попри все конференція продемонструвала високий рівень організації і повну безпорадність партії і УКГБ у контролі над політичним процесом у Львові. Незважаючи на досить широ розповсюджену інформацію про її підготовку у національно-демократичних колах, для обкому партії її проведення стало повним сюрпризом. Ось що пише з цього один зі співголовів НРУ Михайло Голубець:
Підготовка до конференції була добре продуманою, а вибір її учасників виявися таким вдалим, що серед двохсот осіб не було жодного сексота. Після такої події її ініціаторів на другий-третій день могли викликати на обкомівський килим, відібрати пратквиток і позбавити зайнятої в державній установі посади. На цей раз партійне керівництво всіх рівнів охопив параліч. Аж через десять днів після конференції перший секретар міському партії «запросив» до себе членів Президії Руху. Серед них були професори Б. Білинський та О. Влох, Михайло Горинь, Василь Пилип’юк і я. Це означало, що на той час у міськомі не було списку членів Президії (Михайло Голубець. 1998. Народний Рух України. Львівщина. Рік перший. Львів. Стор. 12.).
21-го травня відбувся останній тур виборів нородних депутатів СРСР. Голова Товариства Ігор Гринів був довіреною особою одного з кандидатів голови міськвиконкому Богдана Котика, у якого був конкурентом колишній афганець Юрій Сорочик. В умовах несприйняття більшістю населення кандидатів від партії і при закликах радикальних національних політиків бойкотувати вибори взагалі Котик програв, хоча його заслуги у демократизації Львова були очевидні. Певно, він глибоко переживав несправедливість, бо через два роки відійшов у вічність не доживши кілька днів до проголошення незалежності України.
30-го травня відбулися загальні збори Товариства і на них бурхливо обговорювався недоліки виборчої кампанії. Зокрема звучали обвинувачення в бік Гриніва за самовільну згоду бути довіреною особою Котика без обговорення такого кроку на зборах. У відповідь Гринів попросив відставки або вотуму довіри хоча б трьох четвертей присутніх членів Товараства. Така довіра йому була виявлена при голосуванні. Подальша політична діяльність Товариства проходила більш злагоджен.