Співпраця з національно-демократичними організаціями Прибалтики
По закінченні Різдвяних свят 1989 року українська громада Вільнюса запросила один з вертепів Товариства Лева до себе. Бажаючих поїхати було значно більше, тому на виїзні „гастролі“ поїхали три вертепи . На той час в Прибалтиці вже відчувалася свобода. Всюди майоріли національні прапори і львів’яни без остраху машерували вулицями Вільнюса з українськими патріотичними піснями під синьо-жовним стягом. У Вільнюсі відбулася не тільки вертепна вистава для українців, були і зустрічі з представиками „Саюдіса“ - демократичної організації Литви, котра об’єднувала патріотичні сили у боротьбі за незалежніть, були і деякі спільні політичні акції. Пізніше, в кінці травня того ж року відбулося ще одна поїздка фольклорної групи ТЛ до Вільнюса, куди з’їхалися фольклорні ансамблі з усього Радянського Союзу і деяких країн Європи. Члени ТЛ показали три номери з програми гаївок, викликаючи да себе симптії місцевих жителів. Але, повертаючись до Львова з першої поїздки до Вільнюса, „леви“ навіть не сподівалися, що так само вільно, як у Вільнюсі, вони будуть поводитися у Львові вже через три місяці.
Вертеп "Дністер" перед поїздкою до Вільнюса
Фото одного з львіських фотоательє.
Фото одного з львіських фотоательє.
Політичні події тоді розвивалися непередбачувано швидким темпом. Однак Прибалтика все йшла попереду, і національно-демократичні сили Львова намагалися бути в контакті з прибалтами. В Прибалтиці вже виходили друком незалежні видання, і прибалти виявили готовність допомогти Україні налагодити друкування незалежних газет. Скористалося цією можливістю і Товариство Лева. Група членів Товариства, а саме - Олександр Кривенко, Роман Турій, Тарас Стецьків, Ігор Марков у повній таємниці від Ради Товариства підготувала макет першого номеру газети Товариства. Ідея створення газети і її назви „Поступ“ народилася в 311-й (Шевченківській) аудиторії Університету, і хлопці одразу ж взялися до роботи. Коли макет вже був готовий, на одному із засідань Ради вони запропонували видавати газету Товариства. Пропозиція була прийнята, хоча всі думали, що редколегія тільки-но тепер візметься за роботу. Але насправді Роман Турій взяв готовий вже макет, поїхав до Вільнюсу і через тиждень кількасот примірників „Поступу“ вже були у Львові. Це був березень 1989 року, хоча перший номер датований квітнем.
20-21-го травня 1989 року делегація від видавців „Українського вісника”, „Євшан-зілля” і „Кафедри” брала участь в роботі першої Всесоюзної конференції незалежних журналістів, який проходив в Ризі. Конференцію підготував і проводив у Юрмалі відомий на ті часи правозахисник Сергій Григор’янц, видавець «Хроники текущих событий», самвидавівського часопису у Москві. Вона відбувалася в Юрмалі і на ній мала бути утворена Спілка незалежних журналістів СРСР. Цю ідею виношував Григор’янц, очевидно, за підтримки „вільного світу”. Українська делеґація, серед якої били Анатолій Липинос і ще кілька киян, фактично зірвала ці плани. Українці рішучо відкинули ідею створення єдиної всесоюзної організації незалежних журналістів. У своєму виступі В’ячеслав Чорновіл прямо заявив, що метою українських журналістів є не демократизація Радянського Союзу, а незалежна українська держава. Григор’янц явно розгубився від такої заяви і не зміг виставити жодних аргуметів. Безумовно, перехід до такої конкретної мети у політичній боротьбі не був секретом для Товариства, оскільки серед його активістів були люди, тісно пов’язані з дисидентами: дочка Калинців Дзвенислава (Дзвінка) ті її чоловік Анатолій Мамчур, Юрко Волощак, який був у складі редколегії «Євшану» та дехто інший, хто бував частим гостем на квартирі у Калинців.
Згадує Валентин Стецюк
В травні я брав участь у першій всесоюзній конференції незалежних журналістів. Конференцію підготував і проводив у Юрмалі відомий на ті часи правозахисник Сергій Григор’янц, видавець «Хроники текущих событий», самвидавівського часопису у Москві. Я був делеґований на цей захід від альманаху „Євшан-зілля” і поїхав туди разом з В’ячеславов Чорноволом і Михайлом Осадчим, котрі представляли відповідно „Український вісник” і „Кафедру”. Часи тоді вже були не ті, що раніше. Влада була в певній розгубленості і КДБ було не таким всесильним. Без сумніву, якась неузгодженість у ставленні до неформальних рухів існувала між партією і держбезпекою, але помітні були ознаки формального дотримання існуючих законів. Це добре видно на прикладі ставленні місцевих влад до діяльності В’ячеслава Чорновола, який разом з Михайлом Горинем вже добряче дошкуляв їй своєю невтомною діяльністю. Його хотіли арештувати, але чомусь швидше на вулиці, ніж на квартирі. Очевидно, приводом мала бути якась влаштована провокація, чи ще щось. Я точно цих юридичних тонкощів не знаю. Пам’ятаю тільки, що в день нашого від’їзду міліція чекала на Чорновола перед брамою його будинку з наміром його арештувати. Чорновіл знав про це і виходити не спішив, тим більше, що в цей час у нього в гостях був Василь Барладяну з Одеси і вони вели якусь бесіду. Барладяну був дуже подібний до Чорновола і зовнішньо, і навіть вимовою. Коли Василь по розмові вийшов з будинку, міліція сприйнявши його за Чорновола, накинулася на нього і зразу зчинився великий рейвах, бо Василь підняв галас і не давався в руки міліціянтам. Тим часом Чорновіл вислизнув з брами і провулками, городами помчав на вокзал, бо часу до відходу потяга лишалося обмаль. Поки міліціянти розбиралися з Василем, Чорновіл добіг до вокзалу і захеканий вскочив до вагону буквально в останні секунди. Ми з Михайлом вже думали, що доведеться до Риги їхати самим і непокоїлися цим, бо всі телефони і адреси мав тільки Чорновіл. Ми зітхнули з полегшенням, коли він, нарешті, приєднався до нас, але поки не виїхали з України, я все боявся, щоб нас не дістали навіть у вагоні.
А Чорновіл оповідав нам цю комічну пригоду кілька разів, навіть провідниці вагону і шоферу таксі у Ризі, і господині квартири, де ми мешкали. В Ризі тоді вже все дихало свободою і цей дух свободи вселився і в нас. Про саму конференцію розповідати не буду, уточню лише для історії, що вона відбувалася в Юрмалі і додам, що на ній мала бути утворена Спілка незалежних журналістів СРСР. Цю ідею виношував Сергій Григор’янц, очевидно, за підтримки „вільного світу”. Українська делеґація фактично зірвала ці плани. Кажу „українська”, бо на конференції були ще присутні кияни, точно вже на пам’ятаю хто саме, здається серед них був Анатолій Лупинос. Отож, від імені нашої делеґації Чорновіл прямо і чітко заявив у своєму виступі, що нашою метою є незалежність України, тому про жодні „всесоюзні” орґанізації для незалежних українських журналістів не може бути мови. Григор’янц явно розгубився від такої заяви і не зміг виставити жодних аргуметів.
По закінченні конференції ми мали ще досить часу і я запропонував скомпонувати номери „Українського вісника”, який тоді вже друкувався в Ризі масовим тиражем. В нашій кімнаті було дві паки віддрукованих примірників газети – в одній перші і останні сторінки, а в другій – середина. Одну паку мали везти до Києва, а другу – до Львова, а потім при нагоді обмінятися половинами, щоб мати в кожному місті повні примірники. Це здавалося мені повним безглуздям і я запропонував скомплектувати номери вже, але мене ніхто не підтримав і тоді я сам почав це робити, щоб вже через день можна було розповсюджувати повний комплект у Львові. Я скомплектував приблизно із сотню номерів до того часу, поки кияни не забрали свою половину і не повезли до Києва. Ми ж мали летіти до Львова літаком на наступний день.
А напередодні як раз відбувалися вибори народних депутатів до Верховної Ради СРСР, до яких від Львова кандидатами були Ростислав Братунь, Богдан Котик, Юрій Сорочик і ще хтось. Чорновіл тоді наполягав на організації бойкоту виборів і його багато хто підтримував, але я був проти бойкотування, бо був впевнений у нереальності цього заходу. Тоді ми ще не мали можливості донести цю інформацію до масового виборця, але за свої міркування я дістав обвинувачення у черговій „політичній помилці”.
На другий день в аеропорту Чорновіл перед самим відльотом почав телефонувати Ірині Калинець і Михайлові Гориню і питати про результати виборів. Виявилося, що бойкоту не вийшло, а переміг небажаний для нас кандидат. Я сів зажурений у крісло, а Чорновіл мені каже: „Не журись, Валентине, на наступних виборах ми підтримаємо того, кого нам треба”. Але журитися в мене була й інша причина. Я знав, що телефони контактних осіб Чорновола прослуховуються, а він їм казав, що через дві години ми будемо у Львові. Мені стало ясно, що нас дома зустрінуть. Очевидно і Чорновіл розумів це не гірше від мне і наказав триматись купи. А заперечував, але це не допомогло, і я, як людина військова, мусив підкоритися дисципліні. При виході з літака ми побачили біля трапа кремезного міліціянта і зразу зрозуміли, на кого він чекає. Михайло Осадчий швиденько протискався вперед і з трапу зразу шмигонув десь під літак, проігнорувавши наказ. В останній момент я намагався пройти між міліціянтом і Чорноволом, щоб він мав можливість повторити трюк Михайла, та де там! Міліціянт зі словами: „В’ячеславе Максимовичу!” довжелезною рукою дістав Чорновола і потягнув до себе, але той зразу вхопився за мене і підняв галас, щоб звернути увагу людей. Від того люди тільки настрашилися і відступилися від нас, а тут негайно підбігло двоє молодих хлопців у цивільному. Вхопивши Чорновола за руки вони його кудись швиденько потягли. Міліціянт потаскав за ними і мене, але один з тамтих обернувся і вирішивши, що Чорновіл вхопився за випадкову людину, гукнув міліціянту: „А цього пусти!”. Почувши це, Чорновіл теж обернувся і крикнув мені: „Валентине, візьми мою валізку!” Він спробував зупинитися, але хлопці брутально заштовхали його в якусь машину.
Міліціонер нічого в цій ситуації не зрозумів і повів мене до виходу, щоб я довго не блукав по службовій території, але мені вже стало ясно, що врятуватися я не встигну. Так воно і сталось. Один з цивільних вернувся по мене при самому виході і заявив, що згідно з правилами мої речі, як і речі кожного пасажира Аерофлоту, мають бути доглянуті. З переляку я забув, що речі доглядаються перед відльотом, а не після нього, навіть не попросив цю людину представитися, а покірно прослідував за нею у невеличке службове приміщення.
Як тільки цей „службовець” побачив, що моя сумка набита підозрілими газетами та іншими паперами, в нього очі полізли на лоба: „Що це таке?” Я відповів, що везу матеріали всесоюзної конференції журналістів, яка проводилася у Ризі цілком відкрито і наголошував, що вона була саме „всесоюзною” і відповідала курсу політики „гласності”, яку проголосила партія. Він дещо розгубився і побіг кудись телефонувати, очевидно для консультацій з начальством. Тим часом у кімнату набилося осіб з вісім міліціянтів і вони стали мене питати, що саме я везу. Я з гордістю відповів, що це нелегальна література, а вони якось сором’язливо питають далі: „А можна нам собі трохи взяти?”. Я їм радо дозволив і вони почали хапати газети і ховати їх під сорочки. Тоді я кажу: „Ліпше візьміть оце”, – і показав їм вже готові комплекти. Вони їх розібрали і потихеньку розійшлися, а людина в цивільному тим часом повернулася і почала детально розглядати газети і матеріали конференції. Серед них були друковані списки учасників з адресами і телефонами, заключне рішення конференції, примірники інших незалежних видань і таке інше. Він знову пішов консультуватися, а вже інші міліціянти знову вскочили до кімнати за газетами. Після отриманих інструкцій людина в цивільному нарешті веліла мені скласти перелік усіх паперів і передати їх за актом для перевірки у відповідні органи, після якої буде вирішено, чи повернути мені ті документи назад, чи вжити якихось ще інших заходів. Почувши про таке рішення, я зрозумів, що мене відпустять і так воно сталося. Звичайно я ніколи ні газет, ні інших паперів більше не побачив, але дякуючи свідомим міліцянтам частина тиражу все-таки дійшла до читача. Після цього інциденту я зразу поїхав до Михайла Осадчого і виявилося, що він вже встиг факсом передати матеріал про події в аеропорту в Українську Центральну Інформаціну Службу в Лондоні, а радіо „Свобода” дало повідомлення в ефір, що Чорновіл і Стецюк арештовані аґентами КГБ за участь в конференції незалежних журналістів. Михайло був дещо розчаровиний тим, що я вже на свободі, але ситуацію врятувало те, що Чорновола протримали в цюпі ще місяців три.
Майже через рік я знову делеґатом від „Євшану” їздив до Прибатики на іншу конференцію. Її організовували Григорій Приходько і Сергій Головатий, принаймі, вони керували її роботою. Конференція присвячувалася питанням побудови Української Соборної Самостійної Держави і на ній були присутні делеґати не тільки з України, але і від українських організацій інших республік. На відміну від першої конференції, спогади про яку в мене поступово набрали комічного забарвлення, цю конференцію я згадую з великим сумом. Я мав на ній виступ і відповідно до нашої євшанівської концепції почав його з необхідності відновлення історичної пам’яті. Оскільки в нашій історії присутні не тільки героїчні явища, але і непривабні факти безпринципності, політичної короткозорості, зради, авантюризму, я хотів звернути на них увагу присутнім з тим, щоб у боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу ми позбулися притаманних нам недоліків і не повторювали помилок минулого. Свій виступ я закінчив пафосним закликом ставити інтереси побудови держави вище власних, тримати єдність і дисципліну у своїх рядах. Звичайно, я не міг передбачити пізнішу поведінку Головатого на високих державних посадах і навіть не надав великого значення його іронічній репліці у мою адресу в кінці мого виступу, хоча і треба було це зробити. Я не був абсолютно впевнений, що в нашій політиці знову з’являться і перекинчики, і кон’юнктурники, і демагоги і, взагалі, недостойні люди. Я просто боявся повторення історії, але переважна більшість присутніх очевидно цього не боялася, тому мій виступ був розцінений як опортуністський і мене до кінця конференції і по дорозі додому іґнорували всі, крім кількох хлопців з Москви і Мінська. Дивлячись на наш нинішній корумпований політикум, я з сумом погоджуюся з тим, що історія просто повторюється, часом як трагедія, часом як фарс, але нікого не вчить, хіба що небагатьох політичних ідеалістів.
В травні я брав участь у першій всесоюзній конференції незалежних журналістів. Конференцію підготував і проводив у Юрмалі відомий на ті часи правозахисник Сергій Григор’янц, видавець «Хроники текущих событий», самвидавівського часопису у Москві. Я був делеґований на цей захід від альманаху „Євшан-зілля” і поїхав туди разом з В’ячеславов Чорноволом і Михайлом Осадчим, котрі представляли відповідно „Український вісник” і „Кафедру”. Часи тоді вже були не ті, що раніше. Влада була в певній розгубленості і КДБ було не таким всесильним. Без сумніву, якась неузгодженість у ставленні до неформальних рухів існувала між партією і держбезпекою, але помітні були ознаки формального дотримання існуючих законів. Це добре видно на прикладі ставленні місцевих влад до діяльності В’ячеслава Чорновола, який разом з Михайлом Горинем вже добряче дошкуляв їй своєю невтомною діяльністю. Його хотіли арештувати, але чомусь швидше на вулиці, ніж на квартирі. Очевидно, приводом мала бути якась влаштована провокація, чи ще щось. Я точно цих юридичних тонкощів не знаю. Пам’ятаю тільки, що в день нашого від’їзду міліція чекала на Чорновола перед брамою його будинку з наміром його арештувати. Чорновіл знав про це і виходити не спішив, тим більше, що в цей час у нього в гостях був Василь Барладяну з Одеси і вони вели якусь бесіду. Барладяну був дуже подібний до Чорновола і зовнішньо, і навіть вимовою. Коли Василь по розмові вийшов з будинку, міліція сприйнявши його за Чорновола, накинулася на нього і зразу зчинився великий рейвах, бо Василь підняв галас і не давався в руки міліціянтам. Тим часом Чорновіл вислизнув з брами і провулками, городами помчав на вокзал, бо часу до відходу потяга лишалося обмаль. Поки міліціянти розбиралися з Василем, Чорновіл добіг до вокзалу і захеканий вскочив до вагону буквально в останні секунди. Ми з Михайлом вже думали, що доведеться до Риги їхати самим і непокоїлися цим, бо всі телефони і адреси мав тільки Чорновіл. Ми зітхнули з полегшенням, коли він, нарешті, приєднався до нас, але поки не виїхали з України, я все боявся, щоб нас не дістали навіть у вагоні.
А Чорновіл оповідав нам цю комічну пригоду кілька разів, навіть провідниці вагону і шоферу таксі у Ризі, і господині квартири, де ми мешкали. В Ризі тоді вже все дихало свободою і цей дух свободи вселився і в нас. Про саму конференцію розповідати не буду, уточню лише для історії, що вона відбувалася в Юрмалі і додам, що на ній мала бути утворена Спілка незалежних журналістів СРСР. Цю ідею виношував Сергій Григор’янц, очевидно, за підтримки „вільного світу”. Українська делеґація фактично зірвала ці плани. Кажу „українська”, бо на конференції були ще присутні кияни, точно вже на пам’ятаю хто саме, здається серед них був Анатолій Лупинос. Отож, від імені нашої делеґації Чорновіл прямо і чітко заявив у своєму виступі, що нашою метою є незалежність України, тому про жодні „всесоюзні” орґанізації для незалежних українських журналістів не може бути мови. Григор’янц явно розгубився від такої заяви і не зміг виставити жодних аргуметів.
По закінченні конференції ми мали ще досить часу і я запропонував скомпонувати номери „Українського вісника”, який тоді вже друкувався в Ризі масовим тиражем. В нашій кімнаті було дві паки віддрукованих примірників газети – в одній перші і останні сторінки, а в другій – середина. Одну паку мали везти до Києва, а другу – до Львова, а потім при нагоді обмінятися половинами, щоб мати в кожному місті повні примірники. Це здавалося мені повним безглуздям і я запропонував скомплектувати номери вже, але мене ніхто не підтримав і тоді я сам почав це робити, щоб вже через день можна було розповсюджувати повний комплект у Львові. Я скомплектував приблизно із сотню номерів до того часу, поки кияни не забрали свою половину і не повезли до Києва. Ми ж мали летіти до Львова літаком на наступний день.
А напередодні як раз відбувалися вибори народних депутатів до Верховної Ради СРСР, до яких від Львова кандидатами були Ростислав Братунь, Богдан Котик, Юрій Сорочик і ще хтось. Чорновіл тоді наполягав на організації бойкоту виборів і його багато хто підтримував, але я був проти бойкотування, бо був впевнений у нереальності цього заходу. Тоді ми ще не мали можливості донести цю інформацію до масового виборця, але за свої міркування я дістав обвинувачення у черговій „політичній помилці”.
На другий день в аеропорту Чорновіл перед самим відльотом почав телефонувати Ірині Калинець і Михайлові Гориню і питати про результати виборів. Виявилося, що бойкоту не вийшло, а переміг небажаний для нас кандидат. Я сів зажурений у крісло, а Чорновіл мені каже: „Не журись, Валентине, на наступних виборах ми підтримаємо того, кого нам треба”. Але журитися в мене була й інша причина. Я знав, що телефони контактних осіб Чорновола прослуховуються, а він їм казав, що через дві години ми будемо у Львові. Мені стало ясно, що нас дома зустрінуть. Очевидно і Чорновіл розумів це не гірше від мне і наказав триматись купи. А заперечував, але це не допомогло, і я, як людина військова, мусив підкоритися дисципліні. При виході з літака ми побачили біля трапа кремезного міліціянта і зразу зрозуміли, на кого він чекає. Михайло Осадчий швиденько протискався вперед і з трапу зразу шмигонув десь під літак, проігнорувавши наказ. В останній момент я намагався пройти між міліціянтом і Чорноволом, щоб він мав можливість повторити трюк Михайла, та де там! Міліціянт зі словами: „В’ячеславе Максимовичу!” довжелезною рукою дістав Чорновола і потягнув до себе, але той зразу вхопився за мене і підняв галас, щоб звернути увагу людей. Від того люди тільки настрашилися і відступилися від нас, а тут негайно підбігло двоє молодих хлопців у цивільному. Вхопивши Чорновола за руки вони його кудись швиденько потягли. Міліціянт потаскав за ними і мене, але один з тамтих обернувся і вирішивши, що Чорновіл вхопився за випадкову людину, гукнув міліціянту: „А цього пусти!”. Почувши це, Чорновіл теж обернувся і крикнув мені: „Валентине, візьми мою валізку!” Він спробував зупинитися, але хлопці брутально заштовхали його в якусь машину.
Міліціонер нічого в цій ситуації не зрозумів і повів мене до виходу, щоб я довго не блукав по службовій території, але мені вже стало ясно, що врятуватися я не встигну. Так воно і сталось. Один з цивільних вернувся по мене при самому виході і заявив, що згідно з правилами мої речі, як і речі кожного пасажира Аерофлоту, мають бути доглянуті. З переляку я забув, що речі доглядаються перед відльотом, а не після нього, навіть не попросив цю людину представитися, а покірно прослідував за нею у невеличке службове приміщення.
Як тільки цей „службовець” побачив, що моя сумка набита підозрілими газетами та іншими паперами, в нього очі полізли на лоба: „Що це таке?” Я відповів, що везу матеріали всесоюзної конференції журналістів, яка проводилася у Ризі цілком відкрито і наголошував, що вона була саме „всесоюзною” і відповідала курсу політики „гласності”, яку проголосила партія. Він дещо розгубився і побіг кудись телефонувати, очевидно для консультацій з начальством. Тим часом у кімнату набилося осіб з вісім міліціянтів і вони стали мене питати, що саме я везу. Я з гордістю відповів, що це нелегальна література, а вони якось сором’язливо питають далі: „А можна нам собі трохи взяти?”. Я їм радо дозволив і вони почали хапати газети і ховати їх під сорочки. Тоді я кажу: „Ліпше візьміть оце”, – і показав їм вже готові комплекти. Вони їх розібрали і потихеньку розійшлися, а людина в цивільному тим часом повернулася і почала детально розглядати газети і матеріали конференції. Серед них були друковані списки учасників з адресами і телефонами, заключне рішення конференції, примірники інших незалежних видань і таке інше. Він знову пішов консультуватися, а вже інші міліціянти знову вскочили до кімнати за газетами. Після отриманих інструкцій людина в цивільному нарешті веліла мені скласти перелік усіх паперів і передати їх за актом для перевірки у відповідні органи, після якої буде вирішено, чи повернути мені ті документи назад, чи вжити якихось ще інших заходів. Почувши про таке рішення, я зрозумів, що мене відпустять і так воно сталося. Звичайно я ніколи ні газет, ні інших паперів більше не побачив, але дякуючи свідомим міліцянтам частина тиражу все-таки дійшла до читача. Після цього інциденту я зразу поїхав до Михайла Осадчого і виявилося, що він вже встиг факсом передати матеріал про події в аеропорту в Українську Центральну Інформаціну Службу в Лондоні, а радіо „Свобода” дало повідомлення в ефір, що Чорновіл і Стецюк арештовані аґентами КГБ за участь в конференції незалежних журналістів. Михайло був дещо розчаровиний тим, що я вже на свободі, але ситуацію врятувало те, що Чорновола протримали в цюпі ще місяців три.
Майже через рік я знову делеґатом від „Євшану” їздив до Прибатики на іншу конференцію. Її організовували Григорій Приходько і Сергій Головатий, принаймі, вони керували її роботою. Конференція присвячувалася питанням побудови Української Соборної Самостійної Держави і на ній були присутні делеґати не тільки з України, але і від українських організацій інших республік. На відміну від першої конференції, спогади про яку в мене поступово набрали комічного забарвлення, цю конференцію я згадую з великим сумом. Я мав на ній виступ і відповідно до нашої євшанівської концепції почав його з необхідності відновлення історичної пам’яті. Оскільки в нашій історії присутні не тільки героїчні явища, але і непривабні факти безпринципності, політичної короткозорості, зради, авантюризму, я хотів звернути на них увагу присутнім з тим, щоб у боротьбі за Українську Соборну Самостійну Державу ми позбулися притаманних нам недоліків і не повторювали помилок минулого. Свій виступ я закінчив пафосним закликом ставити інтереси побудови держави вище власних, тримати єдність і дисципліну у своїх рядах. Звичайно, я не міг передбачити пізнішу поведінку Головатого на високих державних посадах і навіть не надав великого значення його іронічній репліці у мою адресу в кінці мого виступу, хоча і треба було це зробити. Я не був абсолютно впевнений, що в нашій політиці знову з’являться і перекинчики, і кон’юнктурники, і демагоги і, взагалі, недостойні люди. Я просто боявся повторення історії, але переважна більшість присутніх очевидно цього не боялася, тому мій виступ був розцінений як опортуністський і мене до кінця конференції і по дорозі додому іґнорували всі, крім кількох хлопців з Москви і Мінська. Дивлячись на наш нинішній корумпований політикум, я з сумом погоджуюся з тим, що історія просто повторюється, часом як трагедія, часом як фарс, але нікого не вчить, хіба що небагатьох політичних ідеалістів.