Повстання Товариства Лева
Поступово таким чином сформувався збірний колектив, який складався з окремих груп однодумців, яких в цілому обєднувало бажання свободи, часом лише особистої свободи чи свободи діяльності і творчості, можливості проявити себе серед багатьох собі подібних. Забігаючи наперед, слід зазначити, що Товариство Лева ніколи не було чисто молодіжною організацією. Членами Товариства були, наприклад, Ростислав Братунь, Роман Крип’якевич, Ніна Матвієнко, завжди допомагала Товариству Марія Мурин. На, жаль дехто з них пішов уже з життя. І ці люди не були почесними членами ТЛ, вони мали за честь бути дійсними членами Товариства, брати участь в його окремих заходах і виконувати окремі або постійні доручення.
Згадує Андрій Квятковський:
Велику допомогу та сприяння надавали нам деякі “легальні” письменники (члени Спілки письменників України): Ростислав Братунь, Роман Дідула та інші. Згодом О.Шейка вийшов у Києві на голову щойно створеного Українського фонду культури Бориса Олійника, отримавши чимале сприяння з його боку, – а через півтора року Б.Олійник зайняв у Москві високу посаду заступника голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР. Невдовзі відділення УФК створили й у Львові, а ми стали його найбільшими активістами.
Завдяки “піарівським” талантам (хоч слова PR тоді ніхто не чув) Ореста Шейки нашу діяльність досить широко озвучували львівські ЗМІ. Про відновлювальні праці на Личакові писали журнали “Жовтень” (тепер “Дзвін”) та “Україна”, газета Міністерства культури УРСР “Культура та життя” (кореспондент у Львові – Павло Романюк) і навіть “Комсомольская правда” (кореспондент у Львові – Віталій Панов). Трохи згодом налагодилася тісна співпраця з головним редактором бюлетеня “Пам’ятки України” Анатолієм Сєриковим. Нашу діяльність висвітлювало Львівське ТБ (редактор молодіжних програм п. Стоцька; до того ж активну й безпосередню участь у наших акціях брала режисер ЛТБ Дарія Ткач). Мали ми великого друга і на Львівському обласному радіо – Володю Городницького. Але найбільшим нашим симпатиком була обласна газета “Ленінська молодь” (головний редактор Михайло Батіг).
Завдяки цьому про діяльність молоді, яка протягом 1987 року працювала на Личакові, були непогано поінформовані люди у Львові та за його межами. Те, що ми, на відміну від УГС чи УКК, не декларували політичних гасел, але ретельно працювали у сфері “культурного відродження”, займалися “конструктивною працею”, не лише викликало повагу у поміркованої, далекої від радикалізму частини суспільства. З нами вже не могла не рахуватися влада. Щойно створившись, ТЛ мало вже дуже позитивний імідж серед більшої частини суспільства, хоча найпильніші радянські ветерани та найідейніші комуністи ніколи не втрачали підозр у нашій націоналістичній сутності, а радикальні симпатики УГС називали нас переважно “комсомольцями” і вважали надто поміркованими.
Десь у вересні Орест Шейка відвідав якусь всесоюзну конференцію в Ленінграді, де встановив контакт з місцевими, а також балтійськими та білоруськими неформальними структурами, спеціалізованими на “екології культури”. Особливо корисним було спілкування з білоруськими молодіжними “суполками” (“Талака”, “Тутэйшыя” тощо). Досвід усіх цих організацій ми використали при створенні Товариства Лева.
Велику допомогу та сприяння надавали нам деякі “легальні” письменники (члени Спілки письменників України): Ростислав Братунь, Роман Дідула та інші. Згодом О.Шейка вийшов у Києві на голову щойно створеного Українського фонду культури Бориса Олійника, отримавши чимале сприяння з його боку, – а через півтора року Б.Олійник зайняв у Москві високу посаду заступника голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР. Невдовзі відділення УФК створили й у Львові, а ми стали його найбільшими активістами.
Завдяки “піарівським” талантам (хоч слова PR тоді ніхто не чув) Ореста Шейки нашу діяльність досить широко озвучували львівські ЗМІ. Про відновлювальні праці на Личакові писали журнали “Жовтень” (тепер “Дзвін”) та “Україна”, газета Міністерства культури УРСР “Культура та життя” (кореспондент у Львові – Павло Романюк) і навіть “Комсомольская правда” (кореспондент у Львові – Віталій Панов). Трохи згодом налагодилася тісна співпраця з головним редактором бюлетеня “Пам’ятки України” Анатолієм Сєриковим. Нашу діяльність висвітлювало Львівське ТБ (редактор молодіжних програм п. Стоцька; до того ж активну й безпосередню участь у наших акціях брала режисер ЛТБ Дарія Ткач). Мали ми великого друга і на Львівському обласному радіо – Володю Городницького. Але найбільшим нашим симпатиком була обласна газета “Ленінська молодь” (головний редактор Михайло Батіг).
Завдяки цьому про діяльність молоді, яка протягом 1987 року працювала на Личакові, були непогано поінформовані люди у Львові та за його межами. Те, що ми, на відміну від УГС чи УКК, не декларували політичних гасел, але ретельно працювали у сфері “культурного відродження”, займалися “конструктивною працею”, не лише викликало повагу у поміркованої, далекої від радикалізму частини суспільства. З нами вже не могла не рахуватися влада. Щойно створившись, ТЛ мало вже дуже позитивний імідж серед більшої частини суспільства, хоча найпильніші радянські ветерани та найідейніші комуністи ніколи не втрачали підозр у нашій націоналістичній сутності, а радикальні симпатики УГС називали нас переважно “комсомольцями” і вважали надто поміркованими.
Десь у вересні Орест Шейка відвідав якусь всесоюзну конференцію в Ленінграді, де встановив контакт з місцевими, а також балтійськими та білоруськими неформальними структурами, спеціалізованими на “екології культури”. Особливо корисним було спілкування з білоруськими молодіжними “суполками” (“Талака”, “Тутэйшыя” тощо). Досвід усіх цих організацій ми використали при створенні Товариства Лева.
Між тим, в партійних органах постало запитання: "Хто працює на Личаківському цвинтарі? Українські націоналісти?.. Польська шляхта?.." На перших порах питання закривалося відповіддю: "Роботами керує завідуючий відділу міському комсомолу комуніст Орест Шейка, отже, все в порядку". Однак пізніше хтось з активних учасників робіт на цвинтарі написав листа до Верховної Ради України із звинуваченням місцевої влади, зокрема заступника голови облвиконкому Алаєвої за знищення пам'яток. Цей лист став початком проблем майбутнього Товариства Лева, ідея якого як національно-демократичної організаціх поступово визрівала в міру долучення до акцій на Личаківському.
Ідея почала реалізовуватися з підготовки статуту і пошуку відповідної назви. За статут взявся Орест Шейка як досвічений адміністратор, котрий знав, як створюються і легалізуються якісь структури, хоча в колі майбутнього Товариства залишалася певна недовіра один до одного: "Хто ж насправді є хто?" В кабінеті Ореста Шейки в міському комсомолі писався статут. Його першими авторами стали Орест, Андрій Квятковський, Мирослав Решетило, Ігор Дюрич, Дарка Ткач. Це робилося за кавою з тістечками, тому дочка Андрія Квятковського Мар’яна, якій тоді було 6 чи 7 років, слухаючи розмови дорослих, написала на аркуші паперу вивіску "Кафе "Червона Калина" вже усвідомлюючи символіку цих слів, що здивувало присутніх, бо спеціально дитині ніхто нічого не пояснював.
Згадує Андрій Квятковський:
У процесі розробки та затвердження статуту ТЛ до нього зусиллями колективного “левівського” розуму внесли один важливий пункт: заборонялося одній людині займати посаду голови ТЛ два і більше термінів поспіль, а сам термін становив лише рік. Чому так сталося? У той час в СРСР тривало “розвінчування сталінізму”, багато говорилося про те, як Сталін свого часу підступно пройшов до проводу компартії, надовго там закріпився і що з того потім вийшло. Ми всі були під відповідним враженням і, щоби запобігти будь-якому вияву бонапартизму, внесли до статуту згаданий пункт. До речі, саме наявність цього пункту в статуті, мабуть, найбільше заспокоїла опонентів Шейки.
Але наявність такого унікального пункту в статуті призвела ось до чого. Якби його не було, ТЛ з часом міг перетворитися на організацію, “заточену” під одну особу, – подібно до того, як протягом років НРУ асоціювався виключно з особою В.Чорновола, як “Меморіалом” багато років поспіль керує незмінний Л.Танюк, а “Просвітою” – так само незмінний Мовчан. Натомість з таким пунктом у статуті ТЛ перетворився на щось цілком інше. Оскільки всі амбітні лідери ТЛ підсвідомо відчували, що Т-во не може стати їхньою кишеньковою організацією надовго, ніхто з них не здійснював довготривалого планування, довготривалої політики. ТЛ для багато кого просто стало безповоротним трампліном у велику політику. Врешті решт, попри свою колишню величезну популярність, ТЛ зійшло на маргінес, коли серед яскравих особистостей забракло бажаючих його очолити. З часом згаданий пункт статуту скасували, але запізно.
У процесі розробки та затвердження статуту ТЛ до нього зусиллями колективного “левівського” розуму внесли один важливий пункт: заборонялося одній людині займати посаду голови ТЛ два і більше термінів поспіль, а сам термін становив лише рік. Чому так сталося? У той час в СРСР тривало “розвінчування сталінізму”, багато говорилося про те, як Сталін свого часу підступно пройшов до проводу компартії, надовго там закріпився і що з того потім вийшло. Ми всі були під відповідним враженням і, щоби запобігти будь-якому вияву бонапартизму, внесли до статуту згаданий пункт. До речі, саме наявність цього пункту в статуті, мабуть, найбільше заспокоїла опонентів Шейки.
Але наявність такого унікального пункту в статуті призвела ось до чого. Якби його не було, ТЛ з часом міг перетворитися на організацію, “заточену” під одну особу, – подібно до того, як протягом років НРУ асоціювався виключно з особою В.Чорновола, як “Меморіалом” багато років поспіль керує незмінний Л.Танюк, а “Просвітою” – так само незмінний Мовчан. Натомість з таким пунктом у статуті ТЛ перетворився на щось цілком інше. Оскільки всі амбітні лідери ТЛ підсвідомо відчували, що Т-во не може стати їхньою кишеньковою організацією надовго, ніхто з них не здійснював довготривалого планування, довготривалої політики. ТЛ для багато кого просто стало безповоротним трампліном у велику політику. Врешті решт, попри свою колишню величезну популярність, ТЛ зійшло на маргінес, коли серед яскравих особистостей забракло бажаючих його очолити. З часом згаданий пункт статуту скасували, але запізно.
А тим часом урізноманітнили свою діяльність колишні дисиденти, залучаючи до свого кола все більше нових людей. Після видновлення „Українського вісника“ група на чолі з Іриною Калинець почала роботу над підготовкою літературно-мистецького альманаху „Євшан-зілля“, об’ємне перше число котрого вийшло в грудні. Альманах мав на меті пробудження національної свідомості у людей культурних кіл Львова. П’ять машинописних примірників альманаху було надзвичайно мало для того, щоб його матеріали дійшли до широкого читача. Але це не було аж так важливо. Важливішим було те, що видавці часопису, які були відомі багатьом, не були притягнуті до найменшої відповідальності за публікацій „антирадянських” матеріалів, які за уявою багатьох містилися в тому підпільному виданні. Це мало наслідком прилучення до політичної діяльності під ширмою культурологічної все ширших кіл інтелектуалів, які невдовзі об’єднуються в Українську асоціацію незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ). Президентом Асоціації був обраний Євген Сверстюк, а один з членів редколегії альманаху „Євшан-зілля”, Михайло Осадчий став редактором органу УАНТІ під назвою „Кафедра”. Це був квартальник, що починав виходити з весни 1988 року. „Кафедра” теж була задекларований як літературно-мистецьке та науково-популярне видання, але була меншого розміру, виходила частіше, ніж „Євшан”, і в ній значне місце займали чисто політичні матеріали.
З передмови до альманаху «Євшан-зілля»
: Факти нашої історії, трагічні й героїчні, прикрі й оптимістичні, принизливі і шляхетні, призабуті нами; знищені або залишаються в безвісті цінні пам’ятки культури і мистецтва, літературні твори і наукові праці. Втрачаючи свою спадщину, ми втрачаємо віру в самих себе, у свої сили, можливості і перспективи. Маючи за високоякісний стандарт тільки ті матеріальні та духовні цінності, що створені поза межами рідного краю, ми відчуваємо власну духовну неповноцінність та культурну недосконалість, нам чужим стає відчуття власної гідності.
Відчуття власної гідності… Чи це не найцінніше з національних багатств? Чи не в цьому тепер є наша найбільша потреба? Чи не його нам тепер найпильніше не вистачає? – Хто зна… Але людина з почуттям власної гідності не соромиться рідної мови, не забуває своєї історії, не запобігає перед чужою культурою, цінує і любить свій народ, його надбання, його традиції, його світосприйняття. Людина з почуттям власної гідності не тільки вимагає поваги до себе, а й поважає інших, вона не принижується брехнею ні собі, ні людям, соціально дисциплінована, організована й толерантна, понад усе поважає чесну й сумлінну працю, не вдається до сумнівних махінацій, спекуляцій і ошуканства.
За десятиліття застою ми надто багато втратили цінних пам’яток історії, культури і мистецтва, але одночасно ми втратили власну духовну красу, наснагу і віру в майбутнє. Чи не повернуться наші духовні втрати в новій якості разом з віднайденими матеріальними шедеврами в полотнах, бронзі, сторінках книжок і нотних знаках? Певно, що так, принаймні цього треба сподіватися. Отже – до пошуку! Віднайти стежку минулого, що веде у майбутнє, очистити її від чагарників забуття, зробити її доступною для всього загалу – мета цього видання
: Факти нашої історії, трагічні й героїчні, прикрі й оптимістичні, принизливі і шляхетні, призабуті нами; знищені або залишаються в безвісті цінні пам’ятки культури і мистецтва, літературні твори і наукові праці. Втрачаючи свою спадщину, ми втрачаємо віру в самих себе, у свої сили, можливості і перспективи. Маючи за високоякісний стандарт тільки ті матеріальні та духовні цінності, що створені поза межами рідного краю, ми відчуваємо власну духовну неповноцінність та культурну недосконалість, нам чужим стає відчуття власної гідності.
Відчуття власної гідності… Чи це не найцінніше з національних багатств? Чи не в цьому тепер є наша найбільша потреба? Чи не його нам тепер найпильніше не вистачає? – Хто зна… Але людина з почуттям власної гідності не соромиться рідної мови, не забуває своєї історії, не запобігає перед чужою культурою, цінує і любить свій народ, його надбання, його традиції, його світосприйняття. Людина з почуттям власної гідності не тільки вимагає поваги до себе, а й поважає інших, вона не принижується брехнею ні собі, ні людям, соціально дисциплінована, організована й толерантна, понад усе поважає чесну й сумлінну працю, не вдається до сумнівних махінацій, спекуляцій і ошуканства.
За десятиліття застою ми надто багато втратили цінних пам’яток історії, культури і мистецтва, але одночасно ми втратили власну духовну красу, наснагу і віру в майбутнє. Чи не повернуться наші духовні втрати в новій якості разом з віднайденими матеріальними шедеврами в полотнах, бронзі, сторінках книжок і нотних знаках? Певно, що так, принаймні цього треба сподіватися. Отже – до пошуку! Віднайти стежку минулого, що веде у майбутнє, очистити її від чагарників забуття, зробити її доступною для всього загалу – мета цього видання
5 жовтня у Львові відбулася перша фактично політична акція, якою став мітинг на вшанування пам’яти забороненного і призабутого українського поета-патріота Богдана-Ігоря Антонича. Владам було відомо про підготовку цього заходу, котрий організовувало подружжя Калинців, Ростислав Братунь та інші будителі національного руху. Незважаючи на відсутність будь-яких оголошень біля пам’ятника Тудорана цей вечір-концерт зібралося кілька сотень зацікавлених людей. Серед натовпу були також люди з Великої України, які були дуже вражені побаченим і почутим. Правду кажучи, і самі львів’яни були вражені кількістю добровільних учасників концерту, особливо кількістю львівських бардів, пісні яких більшість з них почула вперше. Серед них були Віктор Морозов, Андрій Панчишин, Тарас Чубай, Володимир Корецький. Вони співали пісні і на власні тексти, і на вірші Антонича, Лесі Українки, Тичини, Григорія Чубая, Симоненка.
Віктор Морозов співає на вечорі памяті Богдана-Ігоря Антонича.
Фото Валентин Стецюка.
Фото Валентин Стецюка.
Згадує Андрій Квятковський:
Здається, саме на тому “творчому вечорі” просто неба пролунала пісня про Львів на слова Василя Симоненка (згодом вона стала першим гімном ТЛ; дехто її з задоволенням співає досі). Там були такі рядки:
…Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається Львів.
Є леви-ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають наче коти,
Божевільно-байдуже облизують грати,
Ще й пишаються з власної сліпоти.
Але з подальшого тексту випливало, що львівські леви не такі. Не дивно, що ми зупинилися на романтично-загадково-інтригуючій назві “Товариство Лева”. Згодом той факт, що в умовах радянської дійсності легально існує організація з такою назвою, справляв фантастичний ефект.
Здається, саме на тому “творчому вечорі” просто неба пролунала пісня про Львів на слова Василя Симоненка (згодом вона стала першим гімном ТЛ; дехто її з задоволенням співає досі). Там були такі рядки:
…Цілий тиждень живу і ходжу між левами,
Недаремно ж і місто взивається Львів.
Є леви-ренегати, є просто байстрята,
Є леви, що мурликають наче коти,
Божевільно-байдуже облизують грати,
Ще й пишаються з власної сліпоти.
Але з подальшого тексту випливало, що львівські леви не такі. Не дивно, що ми зупинилися на романтично-загадково-інтригуючій назві “Товариство Лева”. Згодом той факт, що в умовах радянської дійсності легально існує організація з такою назвою, справляв фантастичний ефект.
Пісня Симоненка про Львів так сподобалася членам Товариства Лева, що в перший рік його діяльності виконувала роль своєрідного гімну. Це вже пізніше Олег Покальчук написав слова і музику Гімну Товариства:
Перед світанком глибшає тінь
Перед грозою дихати важче
Гей, Товариство, у кожній біді
Друзів не кинемо напризволяще,
Славимо світло вільних ідей
Посеред ночі рідного краю,
Щастя у Бога, слави в людей
Ми не шукаємо, а здобуваєм!
Приспів: Разом -- вперед! Разом у крок!
Руху народного поступ сталевий
З неба зірве грона зірок
Ми присягали Леву!
Наша земля, джерело і вогонь –
Ось перед чим ми стаєм на коліна
Заповіли домагатись свого
Друзів не кинемо напризволяще,
Вічної пам'яті наших батьків
Не заплямуємо рабським мовчанням
І пошануєм до схилу віків
Мудрість просвіти, але не повчання.
Приспів: Разом -- вперед! Разом у крок!..
Підстерігатимуть втома і страх
Зради і помилки, та неодмінно
Ще небеса на своїх прапорах
Вишиють лева ранковим промінням.
Браття, шануймось, ми варті того,
Нас Україна про це попросила.
Завтра не буде, якщо ми його
Не захистим від нечистої сили!
Приспів: Разом -- вперед! Разом у крок!..
Перед світанком глибшає тінь
Перед грозою дихати важче
Гей, Товариство, у кожній біді
Друзів не кинемо напризволяще,
Славимо світло вільних ідей
Посеред ночі рідного краю,
Щастя у Бога, слави в людей
Ми не шукаємо, а здобуваєм!
Приспів: Разом -- вперед! Разом у крок!
Руху народного поступ сталевий
З неба зірве грона зірок
Ми присягали Леву!
Наша земля, джерело і вогонь –
Ось перед чим ми стаєм на коліна
Заповіли домагатись свого
Друзів не кинемо напризволяще,
Вічної пам'яті наших батьків
Не заплямуємо рабським мовчанням
І пошануєм до схилу віків
Мудрість просвіти, але не повчання.
Приспів: Разом -- вперед! Разом у крок!..
Підстерігатимуть втома і страх
Зради і помилки, та неодмінно
Ще небеса на своїх прапорах
Вишиють лева ранковим промінням.
Браття, шануймось, ми варті того,
Нас Україна про це попросила.
Завтра не буде, якщо ми його
Не захистим від нечистої сили!
Приспів: Разом -- вперед! Разом у крок!..
Доречно сказати, що львівські барди самі лише на вечорі Антонича познайомилися між собою і невдовзі організували популярну серед львів’ян групу „Не журись!”. У репертуарі групи була жартівлива пісенька „День злодія”, яку полюбляли слухачі, не замислюючись глибоко, яка в ній криється серйозна пересторога суспільству. На концерті виступали також поети Ігор Калинець, Віктор Неборак, Василь Терещук, вірші Антонича читали артисти театру ім. Заньковецької Тетяна Каспрук і Володимир Кучинський. Їх виступ публіка сприймала як свого роду виклик офіціозу, бо сам вечір і організаторами, і учасниками розглядався мало як не антидержавний захід. Через кілька місяців ці артисти добилися дозволу на організацію у Львові молодіжного театру ім. Курбаса, творча діяльність котрого йшла в руслі загального національного відродження. Пізніше колектив театру одночасно з художником Панасом Заливахою став першим лауреатом премії імені Василя Стуса, яку встановила УАНТІ.
Як виявилося пізніше, оперативний загін міському комсомолу дістав завдання провокаційними діями зірвати планований захід. Готоючись до цього завдання комсомольці вперше насмілилися ігнорувати отриману від партії вказівку. Тут слід віддати належне другому секретарю міському комсомолу Віктору Панкевичу та керівникові оперативного загону Констянтину Басіну, бо саме вони порявили непокору. Влади, впевнені, що мітинг буде зірваний силами комсомому, не давали вже щодо нього спеціальних доручень органам міліції. Отже, сталося так, що мітинг був проведений без жодних перешкод і його учасники не зазнали звичайних на той час репресій. Відтоді громадська активність національних сил Львова почала дуже швидко наростати. В короткому часі було проведено ще кілька подібних заходів, на котрих мали можливість висловитися і провідні правозахисники Львова, колишні політичні в’язні, з котрими тісніше познайомитися молоді активісти майбутнього Товариства Лева. Звичайно, що всі мали одну мету - побудову незалежної українької держави, але були різні думки щодо тактики боротьби. Товариство Лева у своїй роботі дотримувалося на той час більш обережної і поміркованої тактики, розрахованої на поступовий розвиток подій. Така тактика притягнула до Товариства найбільш активну і свідому частину Львівської молоді.
Згадує Лариса Подоляк:
Товариство Лева було моїми «університетами». Почалося ТЛ для мене восени 1987-го. Я – правильна, домашня дитина, відмінниця, комсомолка-активістка та ще й закарпатка, щойно стала студенткою спеціальності «Журналістика» Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова (тепер Академія книгознавства). Здається десь у жовтні, нарешті зустрілася з товаришкою по дворічному листуванню Оленкою Тимчишин – познайомились ми в Києві на семінарі для творчої учнівської молоді (там я побачила які вірші мої пишуть ровесники, порівняла їх зі своїми і раз та назавжди кинула ту справу). Отож, Оленка запросила мене на концерт Віктора Морозова. А після того, на моє розуміння, і почалося Товариство – не для купки ентузіастів, а як масова організація зі щотижневими засіданнями кількох секцій, зокрема, наймасовішої, куди ходила і я, етнографічної.
Мабуть історики ще хтось колись чітко визначать, якими були роль і значення ТЛ у той час, зокрема, безперечно, й для майбутньої незалежності України. Я ж просто вчилася – в інституті якимось азам професії, а в Товаристві – життя. Це було, повторюся, для мене – зеленої і правильної, наскрізь радянської молодої людини, суцільна, скажімо так, єресь. Навіть пісні і забави були зовсім іншими, не кажучи вже про той пласт українськості, який раптом виявився не просто існуючим, а ще чимось таким, чого мені не вистачало. Крім того, асоціативно, якщо хтось зрозуміє ці мої паралелі, то моя причетність до Товариства була… ніби як мій тато слухав вночі «Голос Америки» -- я в чомусь почувалася теж дорослою, серйозною і, головне, втаємниченою.
Але найголовніше – я тоді вчилася людських стосунків. От пам’ятаю Дарку Ткач – вона мала поважну посаду на львівському телебаченні. Дарка вирішила, що життя минає, сім’я не складається, а дитину мати треба. Уся шкільна і решта література, кіно, батьки, вчителі, всі довкола завжди подавали це так: хоч і шкода, нещасну (наприклад, у Шевченка), але боронь Боже, аби таке не з тобою. А тут – Дарка. Вона несла свій ще навіть ледь помітний животик гордо, як прапор. У пакетику в неї постійно були шматочки листків капусти, морква, ще якісь овочі, вона йшла містом і їла їх. Дорогу, дістаючи щось до рота з того пакетика, переходила так, що, здавалося, усі водії абсолютно з нею згодні – весь світ нехай зачекає. А як її поважали усі чоловіки в Товаристві, здавалося, готові були зірку з неба дістати. Я це просто спостерігала збоку, не маючи відповіді – чому?! А це ж руйнувало чималий шмат моїх уявлень… Маленького, приблизно місячного Івана-Левка (а як його ще могла назвати?!) Дарка навіть брала у якусь поїздку Товариства.
Львів студентський залишився для мене назавжди найбільше Львовом, яким подало мені його Товариство. Личаків дуже люблю і знаю саме від Товариства. З екскурсій, фотооткриток і найбільше толок, які проводили ми там. Саме такий Личаків я згодом, коли вже там була й могила Кривенка, показувала своєму колезі-закарпатцю. Високий замок любила теж з толок, хоч наша викладачка фізкультури регулярно влаштовувала нам там «чорні дні». Якби на подібний «суботник» погнали нас з інституту -- ото б уже нила!
І багато симпатій-антипатій назавжди склалися саме тоді. Цікавість до віршів, наприклад, Чубая-старшого, захоплення «Не журись!» і несприйняття Юрка Винничука – не ліг мені до душі його чорний гумор (брутал, а хотілося ж лірики) ще з часів четвергових літературних вечорів у далекому кафе «Пролісок» лісотеху.
Товариство Лева було моїми «університетами». Почалося ТЛ для мене восени 1987-го. Я – правильна, домашня дитина, відмінниця, комсомолка-активістка та ще й закарпатка, щойно стала студенткою спеціальності «Журналістика» Українського поліграфічного інституту ім. І.Федорова (тепер Академія книгознавства). Здається десь у жовтні, нарешті зустрілася з товаришкою по дворічному листуванню Оленкою Тимчишин – познайомились ми в Києві на семінарі для творчої учнівської молоді (там я побачила які вірші мої пишуть ровесники, порівняла їх зі своїми і раз та назавжди кинула ту справу). Отож, Оленка запросила мене на концерт Віктора Морозова. А після того, на моє розуміння, і почалося Товариство – не для купки ентузіастів, а як масова організація зі щотижневими засіданнями кількох секцій, зокрема, наймасовішої, куди ходила і я, етнографічної.
Мабуть історики ще хтось колись чітко визначать, якими були роль і значення ТЛ у той час, зокрема, безперечно, й для майбутньої незалежності України. Я ж просто вчилася – в інституті якимось азам професії, а в Товаристві – життя. Це було, повторюся, для мене – зеленої і правильної, наскрізь радянської молодої людини, суцільна, скажімо так, єресь. Навіть пісні і забави були зовсім іншими, не кажучи вже про той пласт українськості, який раптом виявився не просто існуючим, а ще чимось таким, чого мені не вистачало. Крім того, асоціативно, якщо хтось зрозуміє ці мої паралелі, то моя причетність до Товариства була… ніби як мій тато слухав вночі «Голос Америки» -- я в чомусь почувалася теж дорослою, серйозною і, головне, втаємниченою.
Але найголовніше – я тоді вчилася людських стосунків. От пам’ятаю Дарку Ткач – вона мала поважну посаду на львівському телебаченні. Дарка вирішила, що життя минає, сім’я не складається, а дитину мати треба. Уся шкільна і решта література, кіно, батьки, вчителі, всі довкола завжди подавали це так: хоч і шкода, нещасну (наприклад, у Шевченка), але боронь Боже, аби таке не з тобою. А тут – Дарка. Вона несла свій ще навіть ледь помітний животик гордо, як прапор. У пакетику в неї постійно були шматочки листків капусти, морква, ще якісь овочі, вона йшла містом і їла їх. Дорогу, дістаючи щось до рота з того пакетика, переходила так, що, здавалося, усі водії абсолютно з нею згодні – весь світ нехай зачекає. А як її поважали усі чоловіки в Товаристві, здавалося, готові були зірку з неба дістати. Я це просто спостерігала збоку, не маючи відповіді – чому?! А це ж руйнувало чималий шмат моїх уявлень… Маленького, приблизно місячного Івана-Левка (а як його ще могла назвати?!) Дарка навіть брала у якусь поїздку Товариства.
Львів студентський залишився для мене назавжди найбільше Львовом, яким подало мені його Товариство. Личаків дуже люблю і знаю саме від Товариства. З екскурсій, фотооткриток і найбільше толок, які проводили ми там. Саме такий Личаків я згодом, коли вже там була й могила Кривенка, показувала своєму колезі-закарпатцю. Високий замок любила теж з толок, хоч наша викладачка фізкультури регулярно влаштовувала нам там «чорні дні». Якби на подібний «суботник» погнали нас з інституту -- ото б уже нила!
І багато симпатій-антипатій назавжди склалися саме тоді. Цікавість до віршів, наприклад, Чубая-старшого, захоплення «Не журись!» і несприйняття Юрка Винничука – не ліг мені до душі його чорний гумор (брутал, а хотілося ж лірики) ще з часів четвергових літературних вечорів у далекому кафе «Пролісок» лісотеху.
Свою назву Товариство також завдячує згаданій вище акції на вшанування Антонича. Перечитавши дещо з творчості поета, що можна було дістати на той час у Наталки Коваль, Орест Шейка звернув увагу на назву однієї з поетичних збірок Антонича - „Книга Лева“, присвяченої Львову. Спочатку в проекті статуту була назва "Товариство шанувальників пам'яток історії та культури імені Івана Франка". Романтична назва Львова як „місто Лева“ подобалася багатьом, але пропозиція назвати новостворювану організацію Товариством Лева не знайшла зразу однозначної підтримки. Була ще пропозиція Ростислава Братуня назвати організацію „Заповіт“ та інші, наприклад, „Галичина“ і т д.
19 жовтня 1987 року в клубі Лісотехнічного інституту відбулися установчі збори, на яких був прийнятий перший його статут, робота над яким була невдовзі перед тим закінчена. В статуті ставилося завдання боротьби за збереження пам'яток історії, чистоти української мови, відродження духовності, і т. д. До того статут був розглянутий на засіданні міському комсомолу та у фонді культури, отримав обов'язкове попереднє погодження ще без пункту про українську мову в міськомі партії. Після установчих зборів Товариства Лева партійні функціонери настрашилися занадто „націоналістичних“ формулювань, але відмінити статут вже було неможливо, хіба що дещо змінити, бо інформація поширювалася дуже швидко. Тому і було запропоновано розширити обсяг завданнь Товариства і включити в статут формулювання „мови і культури інших народів“. Серед засновників Товариства було чотири огранізації: Львівське відділення Українського фонду культури, Львівський міськом комсомолу, Товариство охорони пам'яток історії та культури та Товариство охорони природи. В статуті був один дуже важливий пункт: "Товариство може бути ліквідоване спільним рішенням всіх організацій-засновників та загальних зборів членів Товариства". Отже, ліквідувати ТЛ ненасильницьким методом було практично неможливо. Пізніше, діючи за принципом: "Де сім господинь, там хата не заметена", вирішили запросити в число засновників ще чотири організації, і члени Товариства Лева стали почувати себе вільними.
Згадує Андрій Квятковський:
У статуті ТЛ був ще один цікавий нюанс. За тодішнім законодавством, у кожної новоствореної громадської структури мали бути організації – офіційні співзасновники, а не просто зійшлися громадяни та щось там створили. Так у ТЛ знайшлися одразу з десяток засновників… Коли ми зробили такий «трюк», Шейка по-змовницки нам підморгував, “Хай спробують нас тепер прикрити! Для цього треба буде отримати згоду всіх організацій-засновників”. Зрозуміло, що перед тим він радився з досвіченими юристами, й ті йому таке підказали…
На установчі збори ТЛ прибув емісар київського УКК (можливо, це був В.Чемерис, але я його тоді не знав, тому не можу стверджувати напевно). Він виступив з об’єднання новонародженого ТЛ з УКК, але заклик було проігноровано.
внутрішня боротьба. Частина учасників процесу різко негативно поставилася до фактично керівної ролі комсомольского функціонера О.Шейки. На посаду голови Товариства вони пропонували Тараса Стецьківа. Але Шейку підтримували ті, хто разом із ним працювали на Личакові і знали його як реального українського патріота й конкретну активну й ділову людину. У підсумку голосування за Шейку віддали більшість голосів, і його обрали головою ТЛ. Але аби врівноважити “комсомольский вплив”, було запропоновано створити посаду заступника голови – на неї обрали Т.Стецьківа. Майбутнє показало, що посада заступника голови залишилася чистою формальністю і ніякого наповнення не мала. Але тоді цього ще ніхто не знав, і О.Шейка постарався забезпечити собі якусь перевагу в майбутніх керівних органах. Він запропонував на посаду скарбника Товариства мене, бо я належав саме до тієї групи людей, яка з ним працювала на Личакові, і Шейка, мабуть, вважав мене “своєю людиною”. Я не дуже був втішений таким поворотом подій, але треба було підтримати процес становлення ТЛ, і я погодився.
Варто зауважити, що протягом того року, коли О.Шейка очолював ТЛ, усі внутрішні тертя, пов’язані з його “комсомольськістю”, самі собою припинилися, бо навіть найзапекліші опоненти О.Шейки переконалися, що він є “своїм хлопцем”.
У статуті ТЛ був ще один цікавий нюанс. За тодішнім законодавством, у кожної новоствореної громадської структури мали бути організації – офіційні співзасновники, а не просто зійшлися громадяни та щось там створили. Так у ТЛ знайшлися одразу з десяток засновників… Коли ми зробили такий «трюк», Шейка по-змовницки нам підморгував, “Хай спробують нас тепер прикрити! Для цього треба буде отримати згоду всіх організацій-засновників”. Зрозуміло, що перед тим він радився з досвіченими юристами, й ті йому таке підказали…
На установчі збори ТЛ прибув емісар київського УКК (можливо, це був В.Чемерис, але я його тоді не знав, тому не можу стверджувати напевно). Він виступив з об’єднання новонародженого ТЛ з УКК, але заклик було проігноровано.
внутрішня боротьба. Частина учасників процесу різко негативно поставилася до фактично керівної ролі комсомольского функціонера О.Шейки. На посаду голови Товариства вони пропонували Тараса Стецьківа. Але Шейку підтримували ті, хто разом із ним працювали на Личакові і знали його як реального українського патріота й конкретну активну й ділову людину. У підсумку голосування за Шейку віддали більшість голосів, і його обрали головою ТЛ. Але аби врівноважити “комсомольский вплив”, було запропоновано створити посаду заступника голови – на неї обрали Т.Стецьківа. Майбутнє показало, що посада заступника голови залишилася чистою формальністю і ніякого наповнення не мала. Але тоді цього ще ніхто не знав, і О.Шейка постарався забезпечити собі якусь перевагу в майбутніх керівних органах. Він запропонував на посаду скарбника Товариства мене, бо я належав саме до тієї групи людей, яка з ним працювала на Личакові, і Шейка, мабуть, вважав мене “своєю людиною”. Я не дуже був втішений таким поворотом подій, але треба було підтримати процес становлення ТЛ, і я погодився.
Варто зауважити, що протягом того року, коли О.Шейка очолював ТЛ, усі внутрішні тертя, пов’язані з його “комсомольськістю”, самі собою припинилися, бо навіть найзапекліші опоненти О.Шейки переконалися, що він є “своїм хлопцем”.
Педрік Кені оцінює Ореста і статут Товариста так:
«Шейка грав у ризиковану гру. Суботник та організація відродили примару західноукраїнського націоналізму, настороженість до якого не минала й за Горбачова. Захист пам’яток, чистота української мови та відродження духовності – все, що згадувалося в першому проекті статуту, далеко не невинні пропозиції» (Педрік Кені. 2006. Карнавал революції. Центральна Європа 1989 року. Київ. Критика. Стор. 183).
За словами спмого Ореста, "це був найчистіший період в політиці нашої країни", період загального романтичного піднесення, безкорисної праці в підготовці до розбудови майбутньої держави. Члени Товариства Лева працювали в загальному руслі і щирою вірою в досягнення конечної мети. Але тодішні умови були складними, вимагали певної майстерності, щоб уникнути репресій, перед небезпекою яких нерідко попереджали молодь старші товариші. Відома мисткиня Марія Савка-Качмар в ті часи постійно попереджала: "Вважайте хлопці, щоб не полетіли голови в тих молодих людей, які є поряд з вами". Єдиними вижодом було вести подвійну ГРУ йти на різні хитрощі. Офіційно Товариство, наприклад, не займалося збором підписів за державність української мови, який проводився у грудні 1987 року, але члени Товариства, активно проводячи цю роботу, з міркувань безпеки не афішували своєї приналежності до Товариства. Тепер це здається безневинною роботою, але тоді, займаючися збором підписів або чимось подібним, людина ставила на карту свою службову кар’єру, а можливо навіть і волю. Такі випадки були і з членами ТЛ, і дехто з них мусів докорінно міняти свій життєвий шлях. Через сприяння Товариству Леву був знятий з посади перший секретар міському комсомолу Орест Яремчук, за активну діяльність в Товаристві втратили роботу Ярослав Кардаш і Сашко Кривенко.
Отож, в умовах завнішньої демократизації левенята побоювалися закриття Товариства, але за всяку ціну хотіли його зберегти, щоб мати можливість реалізовувати себе в ім’я великої мети. Спеціальні служби вже почали цікавитися його діяльнітю, в цей час були поновлені гоніння на Чорновола і Михайла Гориня, котрі все більше активізовували свою роботу. І певні владні кола, і саме населення ще не виключало можливості повернення часів репресій на інакодумців, тому обережність ніколи не видавалася зайвою тверезо мислячим людям, хоча деякі екстремісти не вагалися ризикувати ні своєю свободою, ні долею інших людей. В той час як „лідери нації“ готові були поставити під небезпеку молоде покоління національних сил, провід Товариства оберігав своїх членів і ретельно приховував свій чисельний і особовий склад. На вимогу подати списки Товариства його перший голова Орест Шейка постійно відмовлявся браком часу на їх складання, хоча вони існували у формі відомостей збору членських внесків, чим займався Андрій Квятковський. На щастя, «контора» на той час настільки занепала, що не спромоглася скористатися такою наївністю організаторів цієї справи.